Стосунки з завучем було зіпсовано, місіс Гемуль зрозуміла це з того, як ображена ворухнулося підборіддя мужчини. Вважається, що надмірна фіксація на ієрархії — прерогатива чорних, але всі люди — браття, і в білих теж деколи «грає кров». Містер Фокс вважає її безвідповідальною шмаркачкою. Нічого не поробиш, можливо, пізніше він зрозуміє її мотиви, хоча в його віці… Навряд.
Глава 29
Відрядження мало всі шанси перерости в курортний відпочинок. Чого б і ні? Я вставав удосвіта, робив якісь вправи, снідав, повертався в номер трохи подрімати, а на десяту — в інтернат, пасти моїх білих. Здавалося б, у чому смисл? Що може приваблювати дорослого чорного в товаристві білих малюків? Те, що при мінімумі зусиль, вони буквально дивилися мені в рот і ЗАХОПЛЮВАЛИСЯ мною, а це було як бальзам для мого пораненого самолюбства. Правильно казав дядько-небіжчик, прагнення до влади у мене просто зашкалює.
Ні, я згадував, звичайно, про розмову з лейтенантом Рудольфом, але він вже не розраховував, що один-єдиний чорний вирішить усі його проблеми? На мій погляд, набагато результативнішим було би зібрати народ і причесати околиці міста: може, ті, хто пропали, просто в якусь яму провалилися. Ага, всі дев’ятеро… З мого боку спроби розібратися в ситуації більше нагадували лови чорної кішки в темній кімнаті. Абсолютно контрпродуктивне заняття.
З іншого боку, маніяка я не боявся — мій Лючик був явно не його вподобаний тип, але от всі ці самогубства….
Уже майже тиждень я щодня, рівно о десятій, підходив до воріт інтернату і знаходився там до п’яти тридцяти безвилазно, навіть обідав у місцевій їдальні. Ми займалися всякими дурницями: гралися, гуляли, стрибали на скакалці (Шерех мене дьорнув про неї згадати) і розмовляли. Зворотньою стороною тонкої душевної організації білих є неймовірне занудство — кожне свої переживання вони здатні розмусолювати тижнями, причому, не тихо в куточку, а з кожним кого вдасться затягнути в розмову. Джо якось пояснював мені, що будь-яку сильно емоцію (хоч позитивну, хоч негативну) їм необхідно заговорити і раціоналізувати, інакше вона так і буде тиснути на нерви, поки не зажене на той світ. Лючик заливався солов’єм, а я звично кивав і думав про всякі сторонні речі.
Наприклад, про загальну благодушність. Мені давно пора було притерпітися до місцевих красот і повернутися до нормального для чорних цинічно-прагматичного настрою, але блаженне нічогонероблення нав’язливо оплутувало душу, неприроднє, як задоволення від анаші: приємно, але розумієш, що так бути не повинно, просто з життєвого досвіду. А коли чорний маг відчуває дискомфорт, то всім іншим час запасатися оберегами.
В якийсь момент мені спала на думку блискуча ідея спитатися, що з цього приводу думає Лючик.
— Ти сам як, тобі тут подобається?
Братик не став захоплено белькотіти, а серйозно замислився (що вже багато про що каже), потім несподівано випалив:
— Ні.
— ???
— Нудно тут. І робити нічого не хочеться.
Ось відповідь, гідна жителя мешканця Краухарда! Йому скучно, він хоче піти, наплювавши на всякі красивості. Ціню!
— Тоді, може, поїдеш зі мною в Редстон? Будемо жити разом, там теж школи для білих є.
— А як же інші? А Петрик?
М-да, Петрик. Мій братик уже встиг завести собі друга, якого я, на перших порах, прийняв за ідіота: пацан на рік старший за Лючика ходив у повному неадекваті, безперервно посміхаючись, весь час з’їжджаючи поглядом на бік, ще й постійно починав підскакувати на місці. Тік у нього такий, чи що? Чорні якщо їм уже хочеться товариства, то хоч вибирають рівних собі, а білі підбирають всяке дрантя, простіше було кішку завести. Перший раз я не втримався і вчинив по-хамськи — протягнув руку і почав плескати його по потилиці, як м’ячик. Він завмер якось зіщулився. Треба було його підбадьорити.
— Тренуєшся? Молодець! Дуже корисно для здоров’я. Мені теж тренер велів стрибати на скакалці, а я не вмію.
— Правда? — з підозрою перепитав Лючик.
— Правда! — з деякою гордістю відповів я.
Далеко не все, сказане мною, слід розуміти буквально, але тренер справді давав таку пораду. Питається, хто мене тягнув за язик?! Вони того ж дня знайшли десь довгу мотузку і почали з мене знущатися, тріскочучи щось на два голоси кожен про своє. І же ж не скажеш тепер, що я плювати на тренера хотів. А в проміжках ми грали в їх улюблену гру. Угадайте, яку? В коня! Це при тому, що в інтернаті було штук шість натуральних поні. До кінця тижня я зрозумів що білі діти не такі уже і невинні.
Признаюся чесно: тільки присутність цих заноз не дала мені назавжди зануритися в блаженний дебілізм. Просто тому, що не можна спати на їжаку. Від повного неспівпадіння життєвих ритмів формули медитації швидко втратили силу, і я дозрів щось робити.