Знаю, це звучить егоїстично, але перерва у спілкуванні з білими була мені життєво необхідною. В кінці кінців, фізичний стан мага залежить від душевного, а я боявся навіть помислити, чим могло би закінчити для це для мене повне згортання мозку. До того ж, з дня на день у місто мали прибути емісари з Артрома, а різкий перехід від спілкування з білими до спілкування з бойовими магами шкідливий для здоров’я. Кому потім потрібні каліки?
Напитися в зюзю світлим пивом у мене не вийшло, а міцніших напоїв в Михандрові не продавали (взагалі!) Волочитися заради цього на станцію було ліньки, і я повернувся в пансіон, гойдатися в плетеному кріслі, дрімати, і думати про те, як паскудно зараз Саталу в зимовому Редстоні. Кларенс мене не непокоїв. Діло йшло до вечéрі, з вікон кухні долітали запахи смаженої риби (риба тут всюди).
І тут воно бабахнуло.
Ні, ніяких звуків не було, просто, по нервах ніби провели великою зубатою пилкою. Макс, який з самого ранку відмочувався в балії з консервуючим розчином, хрипко завив. Наказавши йому заткнути пельку і сидіти в ванній (його потім не розчешеш, тільки стригти!), я натиснув у кишені «манок» і погнав за похідним набором екзорциста: незабутнє відчуття, яке терзало мої нерви, могло означати лише одне — поблизу з’явився потойбічний феномен.
З ціпком і сумою в руках (тьху, прямо як у казці!) я мчав туди, куди категорично забороняла іти інтуїція. Причому — спішив, ломився навпрошки, зрізав кути через такі схили, де один непевний крок — і ти летиш головою вниз до самого озера. І при цьому — радів, радів, що бігти доводиться не в бік інтернату. Десь на півдорозі мені попався Фокс, який теж хрипів на підйомі. Ну і куди, питається, несе чоловіка? Ще більше піднатужившись, я обігнав його, і, поки білий дряпався відкосом, заклав петлю дорогою, вломившись у запущений сад з іншого боку (першим!). І ось переді мною воно — великий відкритий простір, укритий попелясто-сірим пилом. В смислі, тепер укритий — раніше тут були трава і кущі.
— Проплішина Відьми! — вимовив Фокс, який пробрався-таки через зарослі диких рож.
Цікаво, а він-то звідкіля це знає? Проплішина Відьми — нежить рідкісний і на диво складний для усунення: нутро зараження знаходиться глибоко в землі, тобто, звичайна пентаграма на нього не подіє, якщо лише ви не згодні копати вниз на півтора метри, стоячи прямо в осередку зарази. І тут мені довелося відступити — границя Проплішини відчутно посунулася в мій бік.
— Ніколи не бачив, щоб вони так швидко росли! — вражено видихнув я.
— Що ж робити?! — панічно вереснув Фокс.
От вам і вся його витримка.
— Ділом займуся я, а ви женіть до тих хат і виводьте людей — вони занадто близько.
Близько — не то слово, нижче на схилі було видно перший дах, доплюнути можна. В кишені у мене лежав «манок» з «нагляду», але толку від нього було небагато: Альфред в принципі не міг обернутися туди-сюди за добу, а ще один білий мені тут ні до чого, тільки заважатиме.
Погана новина була в тому, що знищити таку здорову штуковину сам я не міг, а при тій швидкості з якою вона росте (десять метрів за ті півгодини, що ми сюди бігли), скоро на це не вистачить сил усіх бойових магів Інгерніки. «Чистильникам», які прибудуть на місце (якщо вони поспішать), залишиться лише один засіб — Збройне Прокляття на п’ять-сім жертв, котре знесе к чорту це миле містечко і усіх мешканців, хто не встигне звідси забратися. Теоретично, зараз для цього досить було самого лише мене, але в Університеті нас такого не вчили.