Містер Фокс вибухнув невиразним монологом про чистоту помислів і гармонію буття. І ось що характерно: вчора ввечері навіть думки про те, щоб подзвонити і попередити її, у нього не виникло, навпаки, якби його воля — поїхав би, так нічого би і не сказавши. Місіс Гемуль нудило від самих лише звуків його голосу, але вона терпляче слухала, час-від-часу вказуючи на помилки в його міркуваннях. Білому невимовно важко наполягати на своєму, якщо він тільки не одержимий, їй хотілося згасити пристрасті, відпустити йому гріхи і виставити геть, але хай краще шумить тут, ніж бігає школою, лякаючи учнів і персонал.
Цієї людини треба позбавлятися, швидко, все-одно, з якого приводу. На жаль, взнавши, що спеціалісти НЗАМПІС усунули насущну загрозу, завуч різко передумав їхати геть і от тепер прийшов до неї в кабінет зі своїми дивними вимислами про неуникне зло. Таке враження, що він був упевнений — саме місіс Гемуль має повести себе якось інакше. О, так! В шухляді у директриси вже лежала вимога (вимога, а не прохання) до Ради Опікунів забрати зі школи неадекватного викладача. Через кілька хвилин викликаний спеціально для цього кур’єр відвезе цю вимогу в Артром. Найкраще було би з’їздити до опікунів особисто, але залишати інтернат, поки Фокс знаходиться тут, місіс Гемуль не наважувалася — інтуїція практикуючого мага буквально кричала про те, що треба бути обережним. Вона робить це лише заради дітей. І маленького Петроса завуч теж не забере, навіть якщо місіс Кормаліс взагалі не повернеться додому.
Глава 33
Я прийшов в михандрівський відділ «нагляду» о пів на десяту, як вихована людина (якщо чесно, мені просто хотілося переговорити з лейтенантом), але крихітна кімнатка була уже окупована чорними.
Горчак уже десь заробив прикрасу у вигляді підбитого ока. Щоби за один день знайти неприємності в такому тихенькому місті як Михандрів, треба бути справжнім бойовим магом! Від мадам Паркер (тепер ми прекрасно ладнали) я знав, що інцидент стався у тій самій єдиній місцевій пивній, яка, до того ж, не працювала після заходу сонця. Приїжджий чорний (на диво субтильної статури) посварився з власником закладу (на диво меланхолійним по натурі) і був викинутий за шкірку на вулицю «охолонути». Протиставити кремезному бровареві Горчак міг лише бойову магію, але був вчасно зафіксований колегами. (Думаю, страх того, що їм доведеться дотримуватися тверезого способу життя до кінця відрядження, стимулював їх набагато більше, ніж перспектива Кайданів Вибавлення для приятеля.) Зараз над бровою злощасного мага пролягла гірка складка — він намагався придумати спосіб, як не втрачаючи гідності, знову з’явитися в тій кнайпі.
Стільців не вистачало, тому лейтенант Кларенс стояв (дуже психологічно невигідна позиція). Я акуратно зняв з підвіконника вазонки з квітами і жестом запропонував йому пристроюватися поряд з собою.
— Ну що ж, — старшина посовгався, намагаючись зручніше влаштуватися на жорсткому стільці господаря кабінету, — будемо знайомитися?
Я непомітно ткнув лейтенанта пальцем і чекав на продовження, чистильник паузи не помітив і відрекомендувався першим:
— Старшина Отто Клеймор, мої помічники — Филип Горчак і Кін Риспин — група швидкого реагування полісантського регіонального відділу.
— Не Артромського? — уточнив я, це було важливо.
— Для цивільних — Артром, а ми сидимо в Полісанті, — вдоволено вишкірився Горчак.
Очевидно, якісь їхні місцеві заморочки, регіональний координатор у них все одно — Аксель.
— Томас Тангор, — скромно представився я, — позаштатний співробітник.
— Це як? — не второпав старшина.
— Це означає, що я працюю два дні на місяць.
«Чистильники» помовчали, намагаючись осмислити таку кричущу несправедливість.
— Ловко, — прокоментував старшина, — сподіваюся, те, що ми побачили, не є нормальним прикладом твоєї роботи?
Я знизав плечима і не опустився до безглуздих виправдань: ситуацію він добре розуміє і без мене, свої підколки хай залишить при собі. Клеймор, нарешті, відчув тиск і випростався на стільці:
— Я так розумію, справу можна закривати.
Як це характерно: тільки приїхав і вже збирається назад. І поїде ж, якщо йому дати хоч мізерний шанс перекинути роботу на інших.
— О? Так ви вже знайшли всіх, хто пропав?
— Знайти жмуриків — справа часу. Бойової групи для цього не треба.
— Вибачте, а як було сформульовано вашу задачу?
— А тобі що до того? Нежить ми прибрали.