Перон і проводжаючі залишилися позаду, в голові тихо ворушився Шерех, намагаючись зрозуміти, чим я там займався без нього, життя поступово приходило в норму. У валізі в мене лежали п’ять кілограмів сушеної риби і дві дюжини пакетиків з вощеного паперу, наповнені по вінця не надто безпечними інгредієнтами (сувеніри з Михандрова).
А ще там був захований лист від мерця: на наступний день після смерті Фокса я отримав посилку без зворотної адреси, якихось записок всередині не було, але ніяких сумнівів, хто її відправив, не було тим більше. На самому верху пакета лежали пожовклі вирізки з газет десятилітньої давності з репортажами про дивні події: масовий літ бджіл, зникнення тушканчиків, раптовий сказ у коней. А ще — стаття про пограбування банку, вчинене з особливою жорстокістю. Пам’ятаєте, я дивувався, як вони збиралися втекти? Все гірше: двоє фермерів перестріляли своїх рідних (!) і продовжили веселощі в місті, копіюючи персонажів недавно нашумілого бойовика. Місця, де ставалися інциденти, вимальовували на карті рівну-рівну лінію, яка безпомилково впиралася в михандрівський інтернат. Не знаю, може, я на його місці теж би не витримав.
Крім того, в посилці лежали робочі журнали мага, останній запис в яких був зроблений двадцять років тому (напевне, Фокс не хотів, щоб вони дісталися НЗАМПІС), а також велика фотографія. Жовтуватий, вицвілий від часу листок ніс на собі зображення людей, які позували на фоні дивного постаменту, скорше за все, фотограф хотів зафіксувати випуск якогось учбового закладу: троє вчителів і восьмеро учнів. Першим зліва від викладачів сидів молодий і життєрадісний Фокс у світлому піджаку з хустинкою в кишені. Поряд, за спинами першого ряду, обіймалися дівчина і хлопець, лице хлопця було ретельно заретушовано — людина, ніби, є, а лиця у неї немає. На хлопцеві був стильний чорний костюм, а дівчина здавалася мені дуже знайомою, підпис на звороті підказував, що це Мілісент МакКоран, моя матір. Джо на фотографії не було.
Думаю, якби Чудесник спробував мені щось розповісти, я не повірив би жодному йому слову, але тепер мені ТРЕБА було знати, ким був мій батько і як він помер. Чому мати поїхала зі мною в такі глухі місця? Про що мовчав дядько Ґордон? І що це, нарешті, за дебільна книжка, через яку він загинув?
За вікном експресу дощ переходив у мокрий сніг, я повертався в Редстон.
Поїзд віддалявся, Горчак розглядав його хвіст з характерним цапиним прищуром. Чорний маг було звично обурений:
— Міг би зробити роботу до кінця, халтурщик! Його зомбі позначив тільки шість захоронок, і де накажете шукати ще дві?!
— Цікаво, з якої він групи? — Риспин задумався. Я раніше його не зустрічав. Дуже би хотілося трохи краще роздивитися його творіння…
— Нічого, в конторі зустрінемся! Вже хоч на цей раз Аксель повинен бути задоволений.
Лейтенант Кларенс вирішив продемонструвати свою інформованість (йому набридло зображати овочі в присутності нахабних гостей):
— Він з Редстона.
Горчак повернувся до нього саме з таким виразом лиця, з яким дивляться на кабачок, що раптом заговорив:
— При чому тут Редстон?
— Він приїхав з Редстона, — терпляче пояснював лейтенант, уже шкодуючи що долучився до розмови.
— І якого Шереха він там робив? — Поцікавився Риспин.
— Не знаю, — білий спробував набути незалежного вигляду, — але відрядження йому виписав редстонський відділ.
— А навіщо його присилали? — обережно уточнив Горчак.
— Для вивчення роботи освітніх установ. Я не жартую! Так було написано.
На обличчях бойових магів маю з’явився вираз, якого лейтенант Кларенс розшифрувати не зумів.
— Так, — резюмував Риспин, — премії нам знову не бачити, як кінчика свого носа.
— А що такого? Проплішину ми сколупнули чисто! — обурився Горчак, але колега покосився на нього з таким презирством, що той змушений був подивитися правді в очі: — Ну, хоч битися босс на цей раз не буде.
Лейтенант Кларенс вирішив зберегти незворушність і обіцяв сам собі ніколи не лізти у справи цієї психованої компанії. Хай роблять одне з одним, що хочуть!
VI. Факультативи
Деякі люди свято переконані, що в них є влада над минулим. «Варто тільки переконати всіх у відсутності факту або явища, — стверджують вони, — і минуле можна переписати.» На практиці це означає лише одне: коли минуле тебе таки наздоганяє, ти не знаєш, хто саме тебе затоптав.
Глава 36