Але ніякої відповіді на свої дії я від Чудесників не дочекався: стріла не вп’ялася мені в ребра, ватажок не заступив дорогу, а той що ховався зліва, не атакував зі спини з тесаком. Я встиг підхопити Чвертку перед тим, як той гепнувся чолом до підлоги, а навколо уже діялося чортзна-що. Тьмяне світло електричних лампочок стало зовсім блідим і тремтіло, ні, це тремтіло повітря, заполонене чорною ряскою, ніби падав мільярд сухих листочків Голову наче набили ватою, запанувала настільки глуха тиша, що не чути було навіть биття власного серця, тільки неперервний шурхіт, ніби вітер заблудився в гіллі. Я ризикнув подивитися на ворогів крізь цю вакханалію тіней — вони завмерли там, де стояли, їх очі були широко розплющені, а лиця спотворив невимовний жах. Чорні пластівці закручувалися вихором і летіли в них, вливаючись в тіла неперервним потоком. Жертви Шереха щось бачили — зіниці металися туди-сюди, м’язи здригалися — але що саме, сказати було неможливо. Хоча, враховуючи мій власний досвід, їм можна було лише поспівчувати — їх живими забирали до пекла.
Треба звідси валити. Не те, щоби мені було страшно, але краще Шереха не спокушати.
Я закинув Рона на плечі (ох, важкий, кнуряка) і посунув до дверей, по дорозі натискаючи в кишені наглядівський «манок» (подивимося, як зашвидко вони відреагують!). Надворі було вже зовсім темно, слідом за мною в двері вислизнув Макс, якому так і не випало когось прикінчити. Навколо складів, як і раніше, було тихо і пусто. В одному Чудесникам не відмовиш — вміють вони робити все без свідків, хоча і не завжди знають — що саме.
Я всадовив стогнучого Рона на ящики і почав возитися з мотузками (його не лише обпоїли, але і зв’язали), а пса-зомбі відіслав у гараж (нíчого йому зайвий раз показуватися стороннім). Залишалося дочекатися, поки «нагляд» мене знайде
— Що це було? — пробурмотів, трохи очунявши, Чвертка.
— Чорна магія, чорна магія, — заспокоював я його.
— Вони помруть?
— Звідки мені знати!?
Залишалось іще одне маленьке питання, яке би мені хотілося вияснити:
— Це вони через мене тебе взяли? Аби пастку зробити?
— Ні, — Чвертка гірко посміхнувся. — Татові гроші. Їм потрібні були татові гроші.
А, так, звичайно! Це був більш раціональний підхід. Мені стало трохи легше: значить, все затіяли не заради помсти мені. От і славненько! До речі, раз він отямився, то можна починати допит:
— Нащо ти тоді поперся до управління?
— Сем сказав, що ти в нагляд за гроші доносиш.
Я не втримався і пирхнув — аякже, за гроші! Витрясти хоч щось з цих скнар просто нереально!
— А з Семом у тебе що?
— Та нічого! — Чвертка спробував підскочити, але не розрахував сил і завалився назад, осовіло кліпаючи очима. — Він підлизувався, до друзів своїх кликав. Я не одразу зрозумів, що це за фрукти.
— Я же зразу тобі сказав, що від нього Чудесниками смердить, слухати треба розумних людей!
На те, щоби лаятися у Рона сил уже точно не було, мені навіть здалося, що він знову знепритомнів. Навколо стало тихо і скучно.
Несподівано Чвертка смикнув мене за рукав:
— Можеш їх убити?
— Ти що, в мене під трибунал підвести хочеш? Хай твій татусь сам розбирається, коли їх посадять.
Якщо мені не зраджує пам’ять, покарання за викрадення людей в Інгерніці дуже суворе. Плюс, створення банди, плюс, зберігання зброї — їм вистачить, якщо, звичайно, там хто залишиться при розумі.
— Вибач.
Якщо Чвертка вибачається, значить, він ДУЖЕ хворий, сердитися на калічного — гріх.
— Проїхали.
Команда швидкого реагування з’явилася хвилин через десять, не в екіпажі, а не присадкуватому напів-воєнному фургончикові, який відчайдушно пчихав і смердів спиртом. Сержант кинувся до мене:
— Сержант Квінто. Що стається?
Я ткнув пальцем у двері:
— Там — шестеро і Шерех. Це — Рональд Рест, його викрали.
— Лікаря!
Бійці в блакитному сяйві захисних амулетів увірвалися в двері складу. Природно, Шереха там уже не було. Через пару хвилин під’їхав запряжений важковозами фургон, карета цілителів, навколо почали встановлювати зачаровані світильники, зі складу потягнулася процесія з носилками. Сивий ватажок тихенько підвивав.