Я уявив собі, як Чвертка пускає слинку, і зрозумів, що вчинив правильно, не дивлячись на деякі непередбачені наслідки. У мене, взагалі, гнучка картина світу, але божевільний Рон в неї не вписувався ніяким чином (мертвий — ще туди-сюди, а от божевільний — ні). Залишалося вияснити, чим обернеться вся ця благодійність для мене.
Попереджений, вважай, наполовину врятувався.
Давайте поміркуємо тверезо — з якого боку на починаючого чорного мага в принципі може чигати небезпека? З усіх можливих загроз мені на думку чомусь надходив лише Сатал. Воно і не дивно: Чудесники ніби задалися ціллю заслужити репутацію клоунів, Шерех поводився скромно, дядькову книжку я ніде не засвітив, і ніякі дивні особи за мною з-під брам не шпигували. Чи міг старший координатор образитися на мене за влаштований у місті шум? З іншого боку, якби родина Рестів зазнала втрат, шуму було би набагато більше. Чи він незадоволений тим, що тут знову замішаний Шерех? Так нежить в газети і не попав, всі зійшлися на тому, що одного з Чудесників убило при штурмі чимось чорномагічним. Ретельно розглянувши проблему зі всіх сторін, я вирішив, що Кевінахарі таки в чомусь права, коли говорить про розхитані нерви. Словом, наплювати і забути. Не можна будувати життя, спираючись на сільські забобони!
В суботу я ухитрився відвідати Рона в лікарні: завжди хотілося подивитися, як хворіють заможні люди. Я вражений. Особливо, медичний персонал. Цілителька, яка приходила ставити Ронові термометр, мала таку фігуру, що з її появою розмови затихали самі по собі (і це ще не рахуючи килимів і кришталевої люстри). Помітно бадьоріший Рон велів передати в Університеті, щоби назад його чекали не скоро (я би з такого місця теж добровільно геть не йшов). А коли я повернувся додому, консьєрж при виході передав мені записку: капітан Бер повідомляв, що Сатал хоче бачити мене на полігоні не зранку, а о п’ятій годині вечора.
Ну, передав, і чорт з ним. Здавалося би, чого непокоїтися, новина була скорше позитивною.
То, що діло нечисте, я запідозрив лише на місці — там, де ґрунтовка впиралися в міст, перекинутий на острів-полігон через швидку протоку, стояв здоровенний фургон воєнно-медичної служби. Знуджений візник, з пикою шахрая, побачивши мене, зустрівся зі мною очима, збентежився і більше в бік мого мотоцикла не дивився (розумний хлопчик). Навчений гірким досвідом, заводити мотоцикла на острів я не став — транспортний засіб мені може знадобитися в будь-який момент. Залишалося вияснити, в чому ж сюрприз.
По-перше, новачків-чистильників сьогодні не було ні видно, ні чути. По-друге, на полігоні були сторонні. По-третє, один з гостей лежав на піску вкритий зеленим армійським брезентом і був, за деякими ознаками, мертвий. Над трупом стояли і мило балакали мої наставники (говорив лише Сатал, а капрал мовчки кивав) і двоє солідно вдягнених панів — середнього віку чоловік в чиновницькому сюртуку з папкою під пахвою і літній маг в піжонському піджаку в клітинку і з паличкою. Поправка: не літній, а старий, дуже старий. Я вперше бачив чорного, який би був абсолютно сивим, переважно, наш брат до останнього зберігає яскравий колір чуприни, а цього чоловіка ріка часу виполокала остаточно, до повної білизни. На зріст трохи нижчий за дядька Ґордона (покоління недогодованих предків), сухорлявий, але зовсім не немічний, дідусь уже деякий час мене розглядав, і я недоречно згадав легенду про кістяного дракона, який умів перекидатися на людину.
— А ось і наше молоде дарування, — оголосив Сатал, жестом пропонуючи мені підгрібати ближче.
Я підійшов. А що мені від них, бігати, чи що?
— Прошу, знайомтеся — Томас Тангор, вельми широко освічений молодий маг, випускник редстонського університету, практик. А це наші гості зі столиці: містер Пірсон, куратор відділу криміналістичної магії, і пан Чарак, ведучий експерт.