Темрява за вікном була розбавлена червонуватим світлом газових ліхтарів і яскравими зблисками магічної реклами, які долітали з сусідньої вулиці. Сенсу закривати штори не було — четвертий поверх поліцейського управління був вищим за дахи сусідніх будинків.
Конрад Бер ще раз озирнув кабінет, перевіряючи, чи все готово до завтрашньої роботи: поточні документи рівним стосом лежали на краю стола, папки зі справами зайняли свої місця на полицях шафи, загострені олівці і позолочене «вічне перо» примостилася у підставці. Пристрасть до порядку зберіглася в ньому ще з часів учебки, тому скорочення площі кабінету вдвічі ніяк не відбилося на якості роботи. Хіба що стільці для нарад підлеглим тепер доводилося тягати собою з бухгалтерії.
Капітан зітхнув — скоро звички доведеться міняти. Якщо стосунки з міс Оклі будуть розвиватися і далі (тут ще невідомо, хто до кого вирішив попідбивати клинці), то майбутня дружина (нехай — немолода і розуміюча) навряд чи дозволить чоловікові ночувати на роботі. Та чи треба йому це?
Він вже відкрив двері і зробив крок на поріг, коли на столі задзвонив телефон. Це було несподівано: мало хто знав про звичку капітана працювати на вихідні, тим більше — о такий годині. Подумавши, Паровоз відповів на дзвінок.
— Слухаю.
— Привіт, дружище, — почувся в слухавці знайомий голос, — я не надто пізно?
Всі тривожні дзвіночки в душі Паровоза задеренчали одночасно — він категорично не вірив у добру пам’ять чорних магів, особливо — цього мага. За довге життя серед людей Ларкес добре навчився зображати дружні почуття, але сам їх (в цьому Бер був абсолютно переконаний) не відчував. Якщо колишній начальник згадав про підлеглого вперше за півтора роки, значить, йому щось треба, і, судячи за спробою викликати симпатію, не цілком законне.
— Так, міг і не застати — я вже додому зібрався, — дружньо буркнув капітан у слухавку, відмічаючи на папірчику точний час дзвінка.
— Чув, до вас зі столиці гості завітали?
— Здається, у регіональних чергова комісія, — дещо недбало відгукнувся капітан, — до нас поки не пхаються.
— Он як, — спокійно констатували на тому кінці лінії, — і чого хочуть?
— Без поняття. А що, є якісь проблеми?
— Ні-ні. Зможеш визнати, що їм треба?
— Я би не хотів, — цілком щиро відмовився Паровоз, — у мене ще з минулого разу волосся не відросло.
В трубці почувся тихий сміх:
— Так, розумію. Ну, не буду тебе затримувати! Дзвони, якщо що.
Паровоз дочекався гудків і поклав трубку. Пропозиція дзвонити була такою ж формальністю, які всякі згадки про «послуги» і «люб’язності», які Ларкес роздавав бездумно, не цікавлячись, наприклад, чи знає адресат куди дзвонити «якщо що». Попередній бос був одною з причин, чому Бер так чудово насобачився виконувати роль «йа тупей поліцай» (виключно з почуття самозбереження).
Капітан записав на листку час закінчення дзвінка і одразу же набрав номер телефоністів:
— Це Бер. Визначте, звідки мені тільки що дзвонили, але без фанатизму. На відповідь чекаю завтра вранці.
Паровоз ще постояв, роздумуючи, потім закрив кабінет і спустився на два поверхи нижче. Він абсолютно точно знав, що його начальник ще на роботі — Сатал перехвилювався, сперечаючись зі столичним колегою, а значить — залишиться ночувати в управлінні, щоби не лякати домашніх видом осатанілого чорного мага. У лютого регіонального координатора було троє маленьких дітей, у двох старших чорна натура уже цілком чітко оголосила про себе, і батькові було простіше не приходити додому, ніж пожинати плоди своєї нестриманості.
Сатал уже встиг кинути поверх зсунутих докупи стільців завбачливо запасену ковдру і змінив строгий костюм на м’які штани і светр домашньої в’язки. В кабінеті пахло м’ятою.
— Тобі чого?
— Можливо, я даремно панікую…
— Давай швидше, я спати зібрався.
— Тільки що мені дзвонив Ларкес. Просив вияснити, для чого до нас приїхали столичні гості.
Сонливість в очах координатора змінилася гострою зосередженістю:
— Що ти відповів?
Сказав, що не хочу зв’язуватися, зіславшись на те, що вже мав за це неприємності.