Молодець. Звідки телефонували?
— Виясняють.
— Правильно, — Сатал з силою потер скроні, намагаючись зібратися з думками, але здався. — Ні, сьогодні не вийде. Завтра зранку розберемося. З цим типом нам треба бути дуже обережним!
— Я знаю. Я з ним працював п’ятнадцять років, хоча ми не часто бачились. До речі, хто він тепер?
— Це найсмішніше — ніхто не знає. Ніби, є людина, а почнеш цікавитися — всі тикають пальцями кудись догори і закочують очі. Хотів би я знати, як він після п’ятнадцяти років бездоганної служби умудрився настільки запустити справи. І ще — так вчасно подати у відставку.
— У мене були точно такі самі думки, — зізнався капітан.
— Отож. Завтра будемо думати. Серйозно думати. Не знаю, чого Ларкес заворушився, але свого фінансиста Чудесники нам не пробачить…
Глава 39
Весь ранок понеділка я провів з думкою, що варто зробитися некромантом хоча-б лише для того, щоби підняти з могил предків і сказати їм усе, що я про них думаю. Випало ж на мою долю відколотися від своїх! Якби за мною стояв клан Тангорів, ніхто не посмів би говорити зі мною на підвищених тонах — чорні сім’ї цінують свою репутацію і їх мало турбує справедливість для інших.
А ось ідея захиститися від божевільних наставників за допомогою преси, після деяких роздумів, перестала здаватися мені аж такою хорошою. Ні, з «нагляду» мене випруть однозначно (навіщо їм проблеми), питання в тому, чи захоче хоч хтось зі мною після такого вести справи. Я ж непогано ознайомився з клієнтурою чорних магів: наляканий, невпевнений в собі обиватель не піде за допомогою до сварливого чаклуна, який встиг засвітитися в скандалі з НЗАМПІС — такі люди хочуть спокою і безпеки за свої гроші. Алхімікам тим більше не потрібен істеричний-колега. Місце в «Біокіні» не зможе годувати мене вічно, як і прибутки від двох-трьох вдалих винаходів, тому про безхмарно забезпечене майбутнє і лімузини з шкіряними сидіннями доведеться забути. Зате недоброзичливці з «нагляду» про мене не забудуть, а живуть маги довго.
Альтернативою була втеча, причому, не просто з Редстона, а, взагалі, з країни (за кілька місяців до закінчення Університету, без диплома і навіть без печаті мага). У світі існувало лише три держави, де чорний маг міг почуватися в безпеці — наша Інгерніка, Каштадар і І’Са-Оріо-Т. Причому, в Каштадарі всі бойові маги об’єднані в особливий орден, з військовою ієрархією і дисципліною (нафіга мені таке щастя?), а імперія Са-Оріо мала культуру настільки специфічну, що досягнути там скільки-небудь задовільного суспільного положення іноземець не міг в принципі. Всі інші країни видавалися мені такими пігмеями, які постійно металися від одного могутнього партнера до іншого. Якщо навіть і є десь місце, яке терпеливо дожидається самотнього вигнанця, я про це місце нічого не знав. І, в будь якому випадку, на заняттях алхімією можна буде ставити жирний хрест — мій вроджений талант визначить мою долю як якесь дурне прокляття. Ті з самі яйця, вид збоку.
Правда, залишався ще Краухард. Я завжди міг повернутися туди і залишитися назавжди — похмурий край не вперше ховатиме когось від решти світу. Піти і стати ніким, сільським алхіміком, механікусом в поселенні на двадцять дві хати, поважаним мешканцем машинного двору, який ніколи ні залишає свої володіння більше, ніж на тиждень. Чи зможу я повторити «кар’єру» дядька Горгона, встигнувши скуштувати стільки всього в широкому світі?
Телепатії не існує, але всі люди, напевне, в чомусь емпати — дивлячись на мою спокійну (я двічі перевіряв у дзеркалі) фізіономію, студенти намагалися не починати розмов, навіть близько не стояти. Коли заняття в Університеті закінчилися, алхіміки-одногрупники порснули від мене у всі боки, як однойменні електричні заряди — найкоротшою траєкторією. Ну і пофіг. До зустрічі з некромантом залишалася доба, треба було терміново вирішувати — тікати чи залишатися.
Я дійшов до квартири, привів себе в порядок і перевдягнувся у свій найкращий костюм, навіть черевики напуцував, як на прийом до дядька Чвертки. Час прикидатися кимось іншим закінчився, або вони приймають мене таким, який я є, або би розбігаємося. А почнемо ми з міс Кевінахарі, як з найщуплішої.
Робочий день ще не закінчився, в поліцейському управлінні панувала ділова суєта. З властивим їй демократизмом, емпатка вибрала кабінет в так званому «новому крилі», поділеному між співробітниками НЗАМПІС і кримінальною поліцією — хай і не так шикарно як на поверсі начальства, зате всі вигоди, світло, ліфт. Це останнє, ліфт, приваблювало мене тут найбільше, викликаючи незадоволення у ліфтера. Йому що, шкода покатати людину? Але мужик комизився і відмовлявся везти пасажирів донизу, посилаючись на якісь дурацькі правила, а перевірити правдивість його слів у мене якось все не доходили руки.