Вловивши, до чого все котиться, я обізлився і таки приніс щось нове в бойову магію — сформував двошаровий щит: перший, більш слабий, шар пасивно приймав на себе удар ворожої магії і рвався, переконуючи суперника в успіху атаки, але вже другий працював на віддзеркалення, причому в такий момент, коли атакуючий цього зовсім не чекав. Каюся, я не задумувався, чим загрожують жарти такого типу, і щиро не усвідомлював рівня прокляття, яке я сотворив — назустріч вчителю метнулася хитромудра пастка, гідна магістра магії.
І Сатал сплохував — зволік з вивільненням свого плетіння буквально на мить (напевне, боявся всерйоз мене скалічити), але цього виявилося достатньо — гинучи, його прокляття породило віддачу, яка линула назад лініями Сили, цілячи у свого творця. Я почав діяти рефлекторно ще перед тим, як усвідомив розумом, що стається. Отруйно-зелені іскри станцювали танець з фіолетовими сполохами, і накопичена плетінням енергія розрядилася красивою гіллястою блискавкою. І як завершальний акорд — ріка навколо на мить вкрилася легким туманом. Ось чому полігон знаходиться на намивному острові — пісок, ніби, сухий, але до води під ногами тут всього лише якихось тридцять сантиметрів.
Прекрасний шанс позбавитися усіх проблем було профукано.
— Гей! А що це ви робите? — з підозрою поцікавився довічний капрал, струшуючи власні плетіння (але без таких драматичних ефектів).
Сатал не відповів, повільно витираючи виблискуюче потом обличчя.
— Думаю, на сьогодні ми закінчили, — наважився запропонувати я.
Сатал підійшов до мене, мовчки потиснув руку, поплескав по плечу і попрямував до пристані. Мене пересмикнуло (ненавиджу, коли за мене хапаються!), але заперечувати було якось недоречно: старший координатор, голос якого тремтить — ганьба для всієї професії.
— Знаєш, — резюмував Фатун, копирсаючи чоботом в піску, — в дуелях тобі краще участі не брати. Хіба на кулачках.
Я зітхнув і сказав цьому недоробленому полковникові усе, що я про нього думаю, використовуючи виключно прості і доступні чому вирази. Мерзотник засяяв, як нова мидниця, і поспішив услід за начальником.
Ну, довели вони мене, довели!
Глава 41
— Геніально… — стогнав старший координатор, витріщившись п’яними від адреналінового шоку очима. — Геніально… А він з цими ідіотськими амулетами носиться!!
Горнятко з чаєм, забуте, вистигало на столі. Чорний маг всівся поперек крісла, закинувши ноги мало що не на спинку, і віддавався чисто естетичними переживанням. Кевінахарі роздумувала, чи не доведеться виводити його з трансу чимось міцнішим, ніж заварка.
— Тобто, твою науку він засвоїв? — уточнила вона.
— Роно, мені його вчити не просто нема чому, а ще і небезпечно — він жонглює чужими прокляттями, як м’ячиками! Я навіть не знав, що таке в принципі можливо!
— Напевне, він застосував щось із некромантичної практики, — запропонувала версію емпатка.
— А кажуть, що некроманти — тиха публіка.
— Ну що ж, тепер ти збагатився новим знанням.
— Першу частину, зі щитом, я зрозумів, — відмахнувся Сатал, — але от другу простим умом не догнати. Точно кажу — жук цей Чарак, син дракона! Не дивно, що він стільки років протримався.
— Думаю, ваші стосунки тепер можна переводити на платну основу.
— Га? — не зрозумів Сатал.
— Зарплатню своєму учневі признач, — пояснила емпатка.
— Думаєш, це його підбадьорить?
— Ну вже точно не засмутить!
— Добре. Звичайно, співробітник без печаті мага…
— Дане!
— Зрозумів, зрозумів. Дідько з нею, з печаттю.! Такого бойовика треба тримати при собі, і плювати на формальності. Аксель просіче, що за кадр у мене з’явився, махом переманить. Та і інші… Слідкують, розумієш, як шуліки «все твоє — моє».
У двері обережно постукали.
— Ну? — відгукнувся Сатал, не міняючи пози.
До кабінету зайшов офіцер зв’язку, віддав честь і поклав на стіл опечатаний пакет.
— Вільний.
Офіцер знову козирнув і випарувався. Сатал зітхнув, спустив ноги на підлогу і розпечатав конверт. Ледве координатор почав читати, як усякі сліди блаженного екстазу з його лиця зникли, ніби і не було.
— От так, — підсумував він, штовхаючи депешу в бік емпатки, — чогось такого я і чекав весь цей час.
— Ой-ой-ой! — тривожно протягнула Кевінахарі, пробігши очима текст. — Чому ж так? Кому це було треба?!
— От знайдемо і запитаємо, — похмуро пообіцяв старший координатор.
В понеділок у консьєржа знову лежала записка — Чарак… прощався. От так от — гоп! — і «обставини змушують». На прощання він порадив мені вивчати літературу і ні в якому разі не практикуватися самостійно.