Дивно. Некромант видавався мені серйозним паном, не схильним зриватися з місця без серйозної на те причини, але в записці загадкові «обставини» ніяк не уточнювалися. Я пішов за поясненнями — Сатала не було на місці. Ні його, ні капітана Бера, ні, що найдивніше, Кевінахарі, а ніяких інших відповідальних осіб в управлінні я не знав.
Може, він образився за вчорашнє (типу, за те, що я недооцінив його здатність відбити атаку) і Кевінахарі його десь розраджує? А капітан Бер стоїть на шухері… Тьху, лізуть же в голову всякі нісенітниці! Я вирішив зробити вигляд, що їх ставлення мене анітрохи не зачіпають. Можна подумати, мені без них нема чим зайнятися!
Через три дні раптова зміна пріоритетів стала зрозумілішою — в пресу просочилися чутки про черговий номер Чудесників, який стався далеко від Редстона, але з менш благополучними наслідками. Двоє сектантів проникли в обслугу училища Відділу Усунення і насипали отрути в їжу курсантів. Видно, у них не лише Фокс розбирався в травах! Загинуло дванадцять учнів, троє з яких були чорними. Відчуття самозбереження вимагало від преси єдинодушно обурюватися — не так вже багато чорних магів бажало складати присягу, і навіть найгидкіший шовініст прекрасно розумів, що чистильники, з усіма їх недоліками, життєво необхідні суспільству.
— Як же так можна? — хлипала студентка-біла, яка вперто вибирала для своїх страждань в студентському кафе саме мій столик. — Вони же вчилися захищати людей!
Я вкотре знизав плечами. Звідкіля мені знати, чим керуються психопати? Мене більше непокоїла власна доля. В четвер буде здано останній залік, на дипломі з алхімії уже красувалися всі потрібні печаті і підписи, охоронний амулет проходив випробування на моєму мотоциклі, а що мені робити з магічною практикою було до цього часу незрозуміло. Вони що, забули про мене, чи що?
В управлінні, скажімо так, було пусто. Звідки мені було знати, що Сатал упіймав за хвіст якогось безумно крутого Чудесника, і весь редстонський НЗАМПІС повним складом третій день прочісує південно-східні околиці? Особисто мені здалося, що я переплутав день тижня або забув про якесь свято. І раптом на сходи переді мною викотилася гамірна компанія в різномастих мундирах: жандарми, «наглядачі» і навіть якийсь армійський чин. Всі були дуже збуджені, махали руками і відчайдушно лаялися.
Раптом один з них помітив мене.
— Ген! Він!!! — зарепетував поліцейський, тикаючи в мене пальцем.
Я притиснувся до стіни і приготувався кинути в них бойовим плетінням. Живим не дамся!
— Він — учень Сатала! — продовжив свою думку нещасний.
Нікому не треба було пояснювати, який саме маг може вчитися у старшого координатора. Люди різко замовкли і напружено витріщилися на мене, з безпечної відстані.
— Е-е… Це правда? — уточнив армійський чин.
— Що саме?
— Ви — маг?
— Так! — не став я заперечувати очевидного факту. Можливо, тепер вони схаменуться.
Всі збуджено заворушилися.
— Підемо скорше! Потрібна ваша допомога.
— Куди? — підозріло перепитав я.
— В початковій школі Фінклера взяли заручників, — прорвало жандарма, — а на місці жодного чаклуна! Де їх носить в такий час?!!
Ха! Значить, не одного мене мучить це питання! Я дозволив їм всадовити себе в поліцейську машину, що нетерпляче завивала двигуном. В кінці кінців, місце, де захопили заручників, це таке місце, де хтось з начальства обов’язково з’явиться. Якщо цей бардак закінчиться, Сатал же знайде хвилинку поговорити зі мною, правильно?
Початкова школа Фінклера була розташована в дешевому передмісті на півночі Редстона і займала просту чотириповерхову будівлю, втиснену в лінію з таких самих звичайних цегляних будинків. У неї навіть огорожі не було — бійці з поліцейського очеплення влаштувалися прямо на тротуарі, а перехожі роззяви спостерігали за дійством з вікон власних квартир. Вони мені так і запам’яталися: на підвіконниках — коробки з ранніми квітами, над ними — допитливі фізіономії.
Це нічого, головне — журналістів поки нема.
З першого погляду стало ясно, при чому тут НЗАМПІС: на дверях і вікнах першого поверху висіло червонувато-жовте марево відвертаючих заклять.
— Захист місцевий чи вони поставили?
— Місцевий! — поліцейський, який керував облогою, мало не плювався. — А один з них — сторож!!!
Мило. Цікаво, це — частина довготривалого плану, чи експромт? Та пофіг!