Налякати чорного мага майже неможливо (хіба лише пригрозити виставити його дурнем перед іншими), а на всі інші несподіванки він реагує по-своєму — різким і немотивованим погіршенням характеру. Чималу годину починаючий некромант відтягувався на нещасному кураторові за пережите потрясіння: дотошно перевіряв якість реактивів, доставлених Фелістером, наявність в номері простирадл і серветок, а також балії для зомбі і води в ній (остання перевірка, правда, в умовах Хо-Карга недоречною не була), Нарешті, прискіпуватися стало більше ні до чого, і Тангор невизначено помахав рукою. Повторювати йому не довелося — Деніс моментально зник за дверима.
— Доброго початку! — старший куратор терпляче чекав на нього біля під’їзду. — Як він там?
— При вході наштовхнулися на сусіда, — пояснив Деніс.
Начальник співчутливо похитав головою.
— Трапляється. Що у вас завтра?
Деніс перелічив феєричні плани свого підопічного.
— І ще йому потрібна карта міста, з вказівниками вулиць.
— Буде, — обіцяв містер Фелістер, — спробуй переконати його не тягати з собою звіра. В бібліотеку ще куди не йшло, а от в ботанічний сад з собакою його не пустять ні за яких обставин. До речі, ти впевнений про ботанічний сад? — Деніс похмуро кивнув. — Дивний інтерес.
— Не те слово.
— Хай побігає, втомиться, в понеділок буде поводитися спокійніше.
— Деніс, погоджуючись, покивав і поплівся до виходу з території — бойовим магом він не був, службового транспорту йому не виділяли, а наймати щоразу рикшу дорогувато — до Старого Кварталу простіше дійти пішки.
Місто навколо бурлило, місто блищало вогнями, ніби намагаючись повернути небу лють денного світила. З приходом сутінок, вулиці наповнилися людьми — в середині літа столиця майже повністю переходила на нічний спосіб життя. Поважно шпацерували чепурні чоловіки в яскраво вишитих халата, клерки в костюмах спішили додому, навколо весело гомонів простий люд, який мало турбувався про дотримання стилю. І над всією цею суєтою витав ЗАПАХ.
Деніс, як вроджений хокаргець, безпомилково розрізняв душок, який виділяли пропітнілі речі або немите людське тіло — для столичного жителя це була достовірна ознака бідності і хвороби. За останній рік солодкуватий сморід можна було відчути майже всюди, нав’язливий, як дервіш — його принесли з собою юрми вихідців зі східного узбережжя, які буквально заполонили місто. Ці бідолахи, не готові до дорожнечі столичного життя, бралися за будь-яку роботу і тулилися в тісних підвалах серед жахливої антисанітарії, лякаючи міську владу примарною загрозою нової чуми.
В кулуарах управління можна було почути, що столичне угрупування військ збільшили вдвічі і лише за рахунок резервів з Півночі, а на обезлюднені землі кантонів Аранген армія висувається як на ворожу територію. Каштадарці масово викуповують у біженців дітей з ознаками Джерела, а населення районів, які зазнали найбільшого рівня навали чужинців, нарікає і вимагає від нещасних забиратися назад.
«Чого би їм було не передóхнути на місці!» — невдоволено подумав Деніс, наткнувшись у натовпі з брудним волоцюгою, і тут же засоромився власних думок — він вважав себе людиною гуманною і просвітленою. Але от лише цей сморід… Від нього можна було збожеволіти.
Все життя мріяв попасти в столицю влітку. От спав і бачив — попасти в пустелю в розпал жари. Питаєте, яким чином столиця Інгерніки опинилася в такому бридкому місці? Напевне, тому, що після розваг короля Ґірейна і отців-інквізиторів Хо-Карг залишився єдиним (взагалі, єдиним), містом колишнього королівства Інґерланд. І все одно, можна би було вибрати місце трохи краще.
Тепловий насос на даху потяга трудився з останніх сил, відчуття було як у біфштекса під час подорожі через духовку. Розглядаючи у вікні вагона солончаки, де з прадавніх часів добували селітру, я міркував про те, що місто, засноване рабами і каторжанами не може сподобатися чорному магу. В принципі, так би і було, але… який же тут сервіс??
На платформі мене зустрічали два йолопи з місцевого «нагляду», які робили вигляд, що вони всі з себе раді і гостинні господарі. Мені майже одразу вдалося спихнути на них валізу, основною особливістю якої була свинцева зачарована прокладка у дні, яка ховала від стороннього ока дядькову книгу (заодно, якщо комусь хочеться проінспектувати зілля, які я там тримав, можна буде сказати, що це — не моє). Жити одразу стало легше (в буквальному смислі). Потім була безкоштовна вечеря. Так, так, так! Натяків робити не довелося — самі заплатили і не поморщилися.