— Га?
— Ти що забув? Твій шеф обіцяв мені склад орендувати.
Óчки у Деніса забігали.
— Е-е… Так, але спочатку треба проміряти розміри…
— Ну то пішли міряти!
Автомобілів на службовій стоянці не було, і я ризикнув узяти фаетон — різниці майже ніякої, хіба що комфорту менше. Все одно весь транспорт на столичних вулицях пересувався зі швидкістю рикші, тому що саме тачками на колесах була заповнена проїжджа частина. На мій погляд, це вбивало саму ідею автотранспорту.
Нічого, два колеса ліпше, ніж чотири! А якщо ще і відключити глушник, то через п’ять хвилин жодного рикші на вулиці не залишиться.
Пересилка в столицю мотоцикла була моїм особистим дипломатичним досягненням. Єдиною поступкою, на яку я пішов, була відправка агрегата не експресом, а вантажним поштовим потягом. Скільки ж було криків про те, що такі витрати в домовленість не входять! Але виправдання було залізне — мене поперли зі звалища.
Якщо точніше, звідтам поперли всіх — поліції неждано-негадано прийшло в голову налагодити облік тамтешніх мешканців. Чому — зараз? Чому вони не могли потерпіти ще півроку?!! Такий підхід дратував мене в самій своїй суті, і я проголосував ногами — забрав Макса у квартиру (квартплата одразу виросла вдвічі), а для мотоцикла винайняв невеликий гараж (кут в дров’яній стодолі без замка). Після сварки з домогосподинею, мені прийшло в голову, що агрегат, нарешті, можна використовувати за його прямим призначенням — як транспортний засіб, тому що ховатися від чогось уже просто нерозумно. Зараз багато хто став їздити на мотоциклах (мода пішла), а для зайвого маскування я намалював на чорній емалі білі ромашки. Виглядало це психоделічно. Ракшат, вперше побачивши ЦЕ, впав у ступор і так заломив брову, ніби вирішив з чорних у білі переписатися. А мені, знаєте, фіолетово: якщо Чудесники досі не знають мого імені і адреси, то я — са-ортіотський мандарин (людина, а не фрукт), зате тепер завжди є можливість швидко втекти. І вирушаючи в невідому далину, я бажав цю можливість зберегти.
Клерк перевірив накладну і особисто провів нас в огороджену клітку.
Ось він, мін красень! Я, з гордістю, покосився на Деніса. Куратор задумано ворушив губами, поштовий службовець виглядав так, ніби не знає — сміятися вголос чи непритомніти. Ну, не дебіли?
— Це — камуфляж, — пояснив я, — для сільської місцевості.
Службовець почав конвульсивно смикатися. Довелося продемонструвати. Я вставив захисний амулет у гніздо і клацнув по центральній бляшці — біла емаль набула землисто-зеленого відтінку. У глядачів (клерка, двох вантажників і одної прибиральниці) відвисли щелепи.
— Магія, — глибокодумно зауважив Деніс
— Ні, алхімія. Ну, і магія теж. Довго пояснювати! Поїхали?
— Га?
Як мене бісить людська тупість!
— Місця на складі нема, платити зі своєї кишені я не буду. Відженемо агрегат до готелю своїм ходом. Залазь швидше, їдемо поки світло, а то в темряві я тут дорогу не знайду навіть за картою.
Мотоцикл ревонув двигуном і бадьоро покотився вперед, стрибаючи сходами, пірнаючи у вузькі переходи і спритно об’їжджаючи затори пішохідними доріжками. Ось це мені подобається! Їхати до готелю виявилося п’ятнадцять хвилин, навіть враховуючи те, що я підкинув Деніса додому. А на машині ми, пригадую, добиралися мінімум втричі довше. Це такий столичний феномен: є місця, куди пішки дійти швидше, ніж доїхати.
І от що характерно: я відлучився з готелю всього на півгодини (сполоскатися перед сном і чайку попити), а, повернувшись, виявив поряд зі своїм агрегатом п’ятьох (п’ять!) перезбуджених магів (армійських, звичайно). Судячи за тим, що колір у ромашок був червоний, хтось уже хотів спробувати завести.
Розігнавши усіх, скинув тривожний сигнал і додав звукові ефекти, а потім, зловтішно посміхаючись, пішов спати. І Сила їх борони хоч щось відкрутити — знайду і прикопаю!
Глава 44
Ну не дурня? Коли Саталові не вдалося випхати мене з Редстона за три дні, він навіть про Чудесників на якийсь час забув від обурення. Його послухати, так мені менше, ніж два роки каторги, за запізнення дати не могли. Я був певний, що начальство рве і метає, всі терміни згоріли, і час закінчився. Навіть приблизно не так! Фелістер широко посміхнувся і запропонував мені допомогу Деніса в огляді столичних пам’яток. У відповідь на моє здивування, була виголошена довга і нечітка промова про зв’язок і безпеку.
Ну і фіг з ним! Надійшов час впритул зайнятися проблемою старовинного рукопису. Тепер, маючи власний транспорт, у мене був шанс проінспектувати усі підозрілі місця за один раз, без зайвих трат і не особливо напружуючись. Покрутивши налаштування, я надав ромашкам ніжно блакитного кольору. Деніс зморщився: