— А чисто чорний не можна?
— Це ти про що подумав?
Посадивши нав’язливого типа на багажник, я почав методично оглядати об’єкти з мого списку, починаючи з найбільш віддалених.
Столиця виявилася містом великим і хаотичним, навіть планування Михандрова мало в собі більше логіки, не дивлячись на всю його старовину. Якогось спільного замислу в архітектурі побачити не виходило, хоча складалося враження, що раз чи два за історію забудову намагалися впорядкувати, але потім ситуація знову виходила з-під контролю. В результаті, широкий проспект, який розсував квартали старовинної забудови, міг з ходу впертися в стару площу, а тісні вулички вилися горбами, перериваючись сходами. В масиви немудрящих коробок з саманної цегли врізалися осередки ділової активності різних епох — палаци, храми, комплекси урядових будівель, стилізовані під новизну (як правило — тої ж цегли, лише краще обробленої). І далеко на сході, ніби дивний сон, нависали над горизонтом титанічні арки акведука. Складне поєднання несхожості і одноманітності, майже прямих кутів і несподіваних перешкод притупляло відчуття напрямку — мені двічі довелося користуватися картою, хоча зазвичай топографічним кретинізмом я не страждаю.
Ми зганяли до старих солеварень, перетвореним тепер в оранжереї, покрутилися біля місцевої асенізаційної фабрики (ніколи не звикну до принципу використовувати одну і ту ж саму воду двічі), подивилися здалеку на Новий квартал, заселений біженцями з Аранґену. Під’їжджати ближче я не став — звідти смерділо, як з бродильного чану, якщо відповідь на загадку ховається там — фіг з нею, з загадкою.
З пошуками не клеїлося. В основному, помічені мною адрéси не несли в собі нічого цікавого, власне, я же і не знав конкретно, що шукаю. Якщо місце було якось зв’язане з театром (де теоретично могла іти п’єса про П’єро Сохане), то навколо не було нічого ботанічного, навіть рослинного орнаменту. Якщо на об’єкті була присутня зелень, то неможливо було зв’язати його з дивакуватим білим пустельником. На що я розраховував? Важко сказати. Але чорні за своєю природою дуже вперті і, почавши справу, не кидають її на півдорозі.
В середині дня довелося зробити перерву на чотири години, слідуючи місцевим традиціям. Я мав намір провести жарку частину дня в столичній бібліотеці, в пошуках літератури про древні рукописи, але побачив в каталозі слово ТЕХНОМАГІЯ і пропав — до смерті захотілося взнати, що ж це все-таки означає. В результаті, пошуки загадкової адреси довелося відкласти. Деніс мирно сопів у кріслі (чисто людська здатність засинати в найнесподіваніших місцях), а я старанно продирався через незрозумілі терміни, які, природньо, не мали нічого спільного з алхімією. Мені не давали спокою навіяні Шерехом сни про літаючі агрегати: вони були, чи їх не було? За книгами решта дня пролетіла непомітно.
Після повернення в готель, мене чекав сюрприз.
Вечоріло. Біля під’їзду ошивалися уже звичні зухвалі типи, якісь йолопи під вікнами влаштували змагання з художнього свисту, сподіваючись, що зомбі зацікавиться і визирне. І не набридає їм… Зв’язуватися з бандою армійських магів мені не хотілося, але, якщо вони не вгамуються самі, доведеться на них донести. Я піднявся до себе за шльопанцями і рушником і майже одразу зрозумів, що в номері щось не так. Яке нахабство! В моїй вітальні, і моєму кріслі сиділа якась чужа людина. Макс, ікластий і мовчазний, стояв між ним і дверима (впустити відвідувача зомбі впустив, а от випускати явно не збирався). Все, зараз буду бити! Я включив світло. Незваним гостем виявився Рем Ларкес.
— Ти що, мужик, нариваєшся?
Він обережно піднявся з крісла:
— Добрий вечір, сер. Мені необхідно з вами поговорити.
Я намагався упіймати його погляд, але він вперто дивився кудись в куток. Невже це Макс його так налякав? Чорного? Нереально. Тоді — чому? Але потім до мене дійшло. Стати боком, тримати голову нижче і не дивитися в очі — це ж ознаки підлеглості. Ларкес поводився зі мною, як зі старшим. Зі мною!!!!
Отут я і зрозумів, чому дорослих чорних так розвозить від пари невинних жестів. Мати моя! Мене поважають!!! За це можна було вибачити не все, але багато. І фізіономія його вже не видавалася мені такою бридкою — можуть же бути в людини дивацтва.
— Ну, добре, — пробурчав я без такого сильного тиску, — признавайся, що тобі від мене треба?