Глава 46
Не можна сказати, що я зовсім не замислювався над тим, що зробив (в кінці кінців, мені ще не доводилося мститися комусь на смерть). Казок про такі жорстокості мені на ніч, звичайно, не розповідали, але спілкування з ровесниками легко компенсувало недоліки білого виховання.
В Краухарді надавали перевагу виключно індивідуальному підходили до справи, ідеалом вважався той самий Арак, який очолив армію узурпатора заради того, щоби добратися до горла старого короля (в результаті, змінилася правляча династія). Дебільні уподібнення, всякі там проколювання лялечок, викрадання домашніх тварин і різанина далеких родичів вважалися в нас чимось на кшталт мастурбації, ознакою того, що у месника просто не стало духу. Я знав, що у Каштадарі інший погляд на проблему (і довгий перелік того, кого і у яких співвідношеннях слід убивати), але чорні не приймають ідею спільноти (так можна сказати, що всі люди брати і починати з найближчого). Тому для задоволення власного его (а зовсім не для демонстрації крутизни) мені хотілося знайти того типа, який (весь з себе такий суворий) керує в тутешній банді силовими акціями, і міцно йому всипати. Ото буде для нього сюрприз!
Ларкес не міг не здогадуватися, що я замислив, але рішуче нічого не робив, імовірно, майбутній координатор вважав, що звіт про Аранген важливіший ніж кілька нерозпізнаних трупів. Я виліз з номера через запасний хід, як не дивно, не облаштований ніякими охоронними закляттями. В темряві з міністерського пагорба відкривався прекрасний вид на місто — внизу ніби колихалося море світла (тисячі газових і електричних ліхтарів, різнобарвні сполохи чарів і навіть феєрверки), однак від спостережливого ока було не сховати і те, що тьмяні смуги проспектів, фактично, ділили місто на сектори. Звання Чумного кварталу обіцяло стати перехідним. Яке незатишне місце…
Макс був щасливий — його вивели гуляти, а от у мене настрій псувався с кожним кроком. «І кому це треба?» — задавав я собі закономірне питання. Все-одно розповісти про вдалу помсту буде не можна — від самої лише думки, що чорних може охопити кровожерлива пошесть, весь «нагляд» стане на роги. У Арака таких проблем не було… З іншого боку, у нього не було білої рідні з ідіотськими уявленнями про добро і справедливість. Яка справедливість?! Дядькові однаково — він мертвий, виконавці — теж, мені — пофіг, на мене ніхто не давить, Хемаліс…. Уявивши, що старий залишиться в кварталі смертників наодинці з опудалом, я зрозумів, що хтось все-таки сьогодні відгребе.
Знайти доморощеного таксидерміста виявилося не так легко — мужик встиг за півдня обходити весь Хо-Карг вздовж і впоперек. Взяти пса-зомбі в найманий візок я не міг з міркувань конспірації, доводилося часто вилазити і повертатися, Макс нервував — порошком обсипало кількох людей, і виділити найсильніший слід йому було важко. Нарешті я змушений був визнати, що так нічого не вийде, і відпустити візника. Дві години коту під хвіст.
Була уже глупа ніч, коли слід вивів до залізниці, в район складських будівель і дрібних майстерень. Я зрадів, що прийшов пішки — в такому місці кінь привертав більше уваги, ніж запізнілий перехожий. Я натягнув поверх костюму простий халат темно-зеленого кольору (в світлі газових ліхтарів він ставав майже чорним) і, подумавши, перев’язав голову хустиною на манір рикш — такі дрібниці добре відвертають увагу. Сліди принаймні двох відмічених порошком людей сходилися перед великими воротами, за якими стирчали прості солом’яні дахи, на жаль, жоден не прилягав до паркана впритул.
Трохи вдалині, з гуркотом, промчав нічний експрес.
Окопалися, гади! Навіть периметр охоронний поставили. А часу-то до світанку залишилося години дві-три, не більше.
Тонкощі були в тому, що я, могутній бойовий маг, повинен був провернути усе, взагалі не застосовуючи магію: навіть при тому, що нежитів у столиці ніколи не було, місто напевне що напхане амулетами слідкування (не виключено, що на неліцензовані чари вони реагують краще, ніж на потойбічні феномени). Чудесники ще зуміють якось відхреститися від всього перед судом, а мене закриють по максимуму — чорним магам в законі скидок не передбачено. У своїй здатності позбавити цих людей життя я не мав ні найменшого сумніву, але прекрасно пам’ятав обставини порятунку Рона — не можна давати їм приводів прикопатися до себе.
Ну що ж, будемо імпровізувати. Я підійшов до будиночка варти, який примостився направо від воріт, і рішуче постукав: