— Гей, сусіди, у вас горить?
— Шо треба? — долинув з-за дверей заспаний голос.
— Дим, кажу, від вас! Пожежа, чи сіно палите?
— Де дим? — висунувся надвір не до кінця прочунялий зі сну сторож.
Я мовчки бризнув йому в лице аерозолем (тіло моментально зсунулося прямо на мене), а за двері закинув димову бомбочку (там сильно закашлялися, але дуже скоро перестали). Охоронець, який так помилився перший, мирно сопів у мене на плечі. Отже, найлегший варіант з мого озброєння було випробувано, і він показав блискучі результати, тепер зупинятися не можна — наступного разу вони будуть напоготові. Я прикрив носа хустинкою, пропустив наперед зомбі, і вийшов на зайняту ворогом територію.
Куди податися?
Мабуть, більша частина складу була цілком легальним підприємством. Над воротами сараїв горіли ліхтарі безпеки, поряд темніла нагромаджена купа якогось незрозумілого мотлоху, пахло кінським гноєм і шміром. Макс лавірував між завмерлими підйомниками, візками і стосами піддонів. Далі частину території огороджував імпровізований паркан з ящиків, всередину вів прохід, надто маленький для вантажівки чи фіри.
Он, ось і воно, їх лігво.
Споруда, яка сховалася за ящиками, теж пробувала виглядати складом. Ага, ага, але тоді нащо робити стільки вікон? Точніше, маленьких заґратованих отворів під самим дахом, як у конюшні, світла від них майже нема, лише пилюка летить і комахи. Я обережно обійшов будівлю навколо, але жодних незакритих дверей не знайшов.
Яка невдача…
Мені прийшла в голову ідея завалити виходи коробками і все це підпалити, щоб не возитися з кожним ворогом окремо. Кардинально, але тоді одразу доведеться тікати, і результат виходить до певної міри випадковим. Раптом у них є підземний хід? Щоби знести благенькі замки вистачило би одного-єдиного прокляття, але це вже останній засіб. Спробуємо діяти тонше…
Я посадив зомбі посред двору, а сам заховався зліва від дверей.
— Голос, Максе, голос!
Мій мес дивився на мене ну дуже здивовано.
— Так треба, ну, Макс! Давай же, голос!!
І мені ще кажуть, що зомбі слухають некромантів без заперечень. Нічого подібного! Макс довго м’явся, але, в кінці-кінців мій авторитет переміг. Легені зомбі вперше за багато днів наповнилися повітрям, він напружився і вимовив скрипучим фальцетом:
— Гау!
— Молодець! Ще, голос!
— Гау, га-ау, га-а-ау!!
Щось подібне я чув, коли мій мотоцикл до півсмерті налякав дворнягу-напівтабуретку, одначе в Макса виходило НАБАГАТО ГОЛОСНІШЕ. Скрип розсохлої підлоги, скрегіт пилки по металу, надсаджене деренчання дрелі — звуки, що видавав пес, терзали слух, як свердла.
— Закрийся, зараза!!! — завили з-за дверей.
Зомбі потроїв зусилля.
Двері розчахнулися, з них вискочив розлючений чувак з палкою. Він не встиг розгледіти, собаку якого розміру збирається бити, тому що я одразу ж обробив його аерозолем. Безтямне тіло прекрасно підійшло для того, щоби застопорити двері.
На штурм!
Я зайшов у приміщення. Навколо височіли штабелі запилючених ящиків, ніхто їх не рухав, напевне, років сто. Далі зліва було чути бурмотіння голосів, але одразу я туди не пішов — мужик, який мені попався, скорше за все, був сторожем, отже, його одразу не похопляться, і трохи часу в мене є. Треба оглянутися навколо.
Зомбі зайняв позицію в дверях (попри нього ніхто не пройде), а я пішов проходами, намагаючись знайти в пилюці свіжі сліди. Недаремно кажуть, що чистота корисна для здоров’я — якби не чітка стежинка в порохах, мені би і в голову не прийшло переглядати підсобні приміщення, але одне з них очевидно постійно відвідували, і цікавість заставила мене відчинити двері. Від побаченого у мене морду пересмикнула, майже як у Ларкеса.
Знову арбалети. Просто манія якась! Ну, я розумію, сперти з армійських складів три-чотири штуки, але де вони їх беруть сотнями?! Кому б задати це питання?..
В тісному приміщенні рядами стояли бойові машинки, одною — більше, одною — менше. Повозив-шись, я натягнув тятиву і приладив у жолобок стрілу. Ні, стрілець з мене фіговий, але як тимчасова альтернатива заклинанню ця штука підійде — у аерозолів надто малий радіус дії. Коли все було готово, поряд почувся підозрілий шерех. Гм, а чи не тримають вони тут вартових собак? На підлозі стояло щось подібне на собачу клітку, але заглянувши в неї з балончиком напоготові, я знайшов всередині не звіра, а людину. З темряви на мене дивився хлопчик-підліток років чотирнадцяти, упізнати в ньому білого було нелегко — він був весь у синяках і замурзаний неймовірно, але інстинкти мене ще не підводили… І тут мені одразу пригадався зламаний ніс старого Хемаліса.