Я міцніше стиснув ложе арбалета.
Бити білих? Це все одно, що мучити немовлят. І хтось зараз за це відгребе. Заводити розмову з полоненим я не став (він виглядав абсолютно нездатним до чого-небудь), а вирушив шукати це чудо природи, ґоулів, які говорять, і вирушив я з чітким наміром заполучити собі їх черепи. Цікаво, якщо знімати з них шкуру обережно, нова наросте?
Я орієнтувався на голоси і швидко виявив двері, з-під яких пробивалося світло. У звичаях чорних було би увірватися туди з арбалетом і балончиком в руках, але мені спало на думку спочатку подивитися в замкову щілину. Поле зору було так собі: приміщення подібне на те, що з арбалетами, видно лице одного чоловіка і спину другого, при цьому, говорив хтось третій. Вибраний мною набір озброєння для такого розкладу не підходив.
Відклавши набік арбалет, я обережно вигріб з кишень усі димові бомбочки, незалежно від складу порошку. Набралося штук шість. Яка імовірність передозування в закритому приміщенні? Та пофіг! Виживуть, значить, предки захистили. Я різко відчинив двері (Незамкнені! От барани), закинув всередину весь свій боєзапас, закрив двері знову і припер ногою. Вибух лайки і кашлю показав, що народу в кімнаті зібралося набагато більше, ніж здалося спочатку.
Настав момент істини: якщо хтось з них зуміє добратися до мене, доведеться наплювати на конспірацію і викликати Джерело. Гриміли, падаючи, меблі, важке тіло вдарилося об двері, але часу на те, щоби налягти на них вдвох у них не вистачило. Я зачекав ще хвилин десять, щоби засоби повивітрювалися (не вистачало ще самому наглипатися), а потім ризикнув перевірити свою здобич.
Вісім штук. На жаль, від нормальних людей вони нічим не відрізнялися, тому розтин проводити смислу не було. Треба ж. А я був майже певний, що у них ікла.
Переможених ворогів нецікаво було навіть кóпати — все одно ніхто нічого не відчує. Виглядали звичайними міщанами, в міру пристойними, в міру замурзаними, ані білих, ані чорних серед них не було. В момент моєї появи вони сиділи за столом і розглядали схеми невідомих мені будівель, на стіні висіла велика карта Хо-Карга (я негайно написав на ній непристойне слово). Біля стіни гудів тепловий насос, стояла піраміда з пляшок питної води. В цьому комфортабельному гадючнику був навіть телефон. Скучно, панове! Я подумав і набрав номер міської жандармерії:
— Хочу повідомити про викрадення і вбивство, — промурчав я в слухавку. — Хто, хто… Невідомий доброзичливець!
Перед тим, як іти, я таки знайшов таксидерміста-любителя і двох хлопаків, у яких на кісточках кулаків були свіжі потертості, а потім запхав їм кожному до рота по крихітній (з макову зернину) порції речовини, яка заставила би бліду поганку посиніти від заздрощів. Чи зуміють цілителі їх порятувати? Звідки я знаю! А хтось цікавився, чи зуміли би цілителі тоді порятувати мене? В якості трофея, я вийняв з вуха таксидерміста замислуватий ковтун (ніякої магії, але, здається, золотий).
А тепер — дьору звідси, бігом, стрибками!
Здалека я побачив, як спішили на склади поліцейські машини. Жодного коня — багато живуть, а може, на скотину води не вистачає. Мене чекала довга і непроста дорога додому.
Ми бігли, потім йшли, потім я ніс зомбі на собі. В діло пішли всі немагічні сподоби збити погоню зі сліду, які я лише знав. Я кілька разів брав візників і рикш, часом — саджаючи Макса з собою, часом — залишаючи бігти слідом. Напевне, ми перетнули всю північну частину міста тричі. Дорогою, я старанно позбавився халата і усіх компрометуючих предметів, і, нарешті, втомлений, але з почуттям виконаного обов’язку, добрався до готелю.
Небо на сході рожевіло (ще трохи, і почнеться блискавичний південний світанок). Поряд з моїм мотоциклом возився якийсь маг — розкладав на доріжці саморобні амулети, напевне, сподівався нейтралізувати охоронні чари. Я мало не кинувся туди, викликати зухвальця на дуель, але вчасно схаменувся — хорошого потрошки, заради успіху кровної помсти власністю доведеться пожертвувати. Та і не факт, що у нього щось вийде (голосне бібікання підвередило мої міркування). У вікно звично вилетів чийсь капець.
А тепер — спати. І хай мені насниться багато-багато води і паровий катер.
Глава 47
Весь залишок ночі, весь ранок і частину дня я спав, як немовля, і ніякі нічні жахи мене не мучили. А чого б то, власне? Хо-Карг був занадто великим і невпорядкованим, щоби дрібна подія на злощасному складі могла його сильно схвилювати. Мені і близько не думалося, що чутки столицею поширюються швидше, ніж краухардським селом (це телефони, від них все зло!), причому, на відміну від журналістів, пліткарі за свої слова ніякої відповідальності не несуть.