Мені треба було терміново випустити парý, інакше наслідки передбачити було неможливо.
Я вибрав компроміс: щось, що кидало би виклик начальству, відносно безпечне і, в той самий час, корисне — відправився відвідати Хемаліса. Раптом, він досі чекає і не знає, що робити? Залишати територію міністерства бойовим магам заборонили (тобто наполегливо не радили), але ніяких кордонів чи магічних перешкод не зробили, лише транспорт зі службової стоянки забрали. Це спрацювало не гірше фортечної стіни — чорним було ліньки іти пішки до проспекту, і вони надавали перевагу тому, щоби псувати нерви одне одному. Природньо, на краухардського некроманта такі примітивні прийоми не діяли: я тупо вийшов через головні ворота, спустився з пагорба і через десять хвилин був на людній вулиці. Ні перший, ні другий візничий везти мене в Чумний квартал не захотіли, третій, в принципі, теж, але я психонув, і ми зійшлися на подвійні оплаті.
Хо-Карг невловимо змінився — став якимось тихшим, пришибленішим, провінційнішим.
Тут і там бродили розморені спекою військові патрулі, навколо поліцейських відділків і деяких урядових установ виросли барикади з мішків піску і дерев’яних щитів з відвертаючими Знаками, майже не видно було дітей.
Я розглядав вулички, що прокидалися від денного заціпеніння, і думав що від відвідання столиці у мене залишиться лише два враження — суєта і тривоги. А де розваги, де вино, де знамениті нескромні танцюристки? Необхідно терміново виправляти ситуацію, а то Чвертці не буде про що розказати.
Вулиця Метра К’єберсена була майже безлюдною, лише біля будинку з оранжереєю на даху стояв величезний вантажний фургон, двоє міцних вантажників в уніформі носили речі, ще один це все охороняв. Відчувалося, що працюють професіонали. Я піднявся на четвертий поверх і виявив, що це переїжджає Хемаліс.
— Містер Тангор?! — сполошився старий. — Прошу вибачення, у мене розгардіяш! Чаю?
Переконати його, що мені не потрібен чай, було неможливо. Через п’ять хвилин ми сиділи на кухні і пили холодну настоянку з якимось цитрусовими добавками. Майже все майно Хемаліса уже було порозпихано в пакунки і валізи.
— Переїжджаю! — сяяв посмішкою білий. — Я вам такий вдячний, такий вдячний! Чим мені віддячитися вам за ваш мужній вчинок?
Насправді, я хотів запропонувати йому трофейний золотий ковтун, але, подумавши трохи, вирішив, що такий подарунок налякає бідолаху до півсмерті.
— Та фігня все, забудь. Я лише спитати хотів — чого ти так довго чекав? П’ятнадцять років пройшло, поки почухався.
Він печально зітхнув:
— Я боявся тих, хто вбив твого батька. Він був могутнім магом, і то не встояв, а мене би вони роздушили, не дивлячись.
— Що-що ти сказав?!!
Хемаліс злякано зіщулився, і я наказав собі знизити тон.
— О… Так ви не знали?
Я стояв, тихо дуріючи — досі всі твердили мені, що причиною смерті батька стало невдале прокляття. В моїй свідомості швидко-швидко, з клацанням, збиралися докупи в одну осмислену картинку давно помічені незрозумілості і обмовки.
— Але… чому… — світ гойднувся, націлена в нікуди ненависть жарким потоком піднялася з грудей, засліпила, занурила все в кривавий туман. Я раптом забув, де знаходжуся, і що сталося. Розбурхане Джерело билося в пошуках жертви, невчасно заглянув у гості Шерех зі своєю цікавістю, і, в результаті, я зірвав зло на ньому, як деякі б’ють кулаком об стінку. Палючий дотик магії протверезив.
Коли перша хвиля люті відійшла, я став замислюватися над її причинами і виявив, щоб батько як такий тут ні при чому — мені, навіть докладаючи максимальних зусиль, не вдавалося згадати про нього нічого конкретного. Звичайно, якби ми жили там, де його знали, а його ім’я згадувалося в домі частіше, моя уява би легко вималювала ідеальний образ, об’єкт любові і наслідування, але матері і Джо вдалося зробити поняття «батько» зовсім стерильним. Особа Тодора Тангора не кидала тіні на моє існування, навіть про династію я знав лише тому, що в нашій людині людей на прізвище «Тангор» було не менше дюжини, і всі — ті сáмі. Зараз мою злість викликала не скорбота, а те, що у багатьох моїх (істинних чи уявних) проблем, виявляється, було конкретне джерело. І ось що я скажу: мені дуже повезло, що раніше я не мав причин шукати винних на стороні.
Дідок злякано слідкував за виразом мого лиця, напевно його лякала ідея опинитися наодинці з навіженим некромантом. Я підбадьорююче посміхнувся — можливість отримати на руки білого з інфарктом мене теж не надихала.