— …!!! Мені не підходить.
Який місяць, який місяць?!? Мені через місяць уже звіт здавати, причому, в Редстоні, не в Арангені!
— Тоді другий варіант. Завтра ми зупинимося для заповнення цистерни тут. Ось, — ніготь з’їхав трохи вбік, — тут знаходиться штаб відновленого арангенського НЗАМПІС. Правда, зв’язку з ними практично нема, але провідника до узбережжя вони знайти зможуть. Там і зустрінемося.
— Згоден!
Перонів на полустанку не було, тому мотоцикл довелося спускати з платформи на руках. Шуму було стільки, ніби вивантажували трактор (згадався анекдот про лампочку і капралів). Від надлишку почуттів навіть Макс почав скакати і гавкати. В якості моральної компенсації довелося показати капітанові глушник і камуфляж в дії.
— Значить, в основі — принцип щита…
— Точно.
— Розумом розумію, а повторити не зможу.
Що і треба було довести.
— Не переживайте! Мені казали, що це ге-ні-аль-но.
Капітан залишився чухати потилицю і планувати, а його підлеглі, тим часом, споряджали мене в похід.
— У тебе там що, чавуній? — пропихтів молодий маг, який допомагав мені закріпити валізу на багажнику мотоцикла.
— Як здогадався? — весело відгукнувся я.
Для комфортної подорожі мені була потрібна каністра олії і каністра води, а далі відкладати від’їзд сенсу не було. Востаннє бібікнувши теплій компанії шибайголів (придурки почали кричати і улюлюкати), я рішуче скерував переднє колесо на путівець, що вів приблизно в потрібному мені напрямку.
Готуйся, Аранген! Тангор іде!
Глава 49
Не іду, а їду. І чим далі дорога віддалялася від залізниці, тим сильніше було відчуття, що капітан Рідзер мене… Скажімо так: обдурив… обвів навколо пальця… Висадив десь не там, де треба, коротше кажучи.
Наслухавшись стогонів про «проклятий НЗАМПІС», я чекав, що побачу голий ландшафт, обгризені нежитями камені, всюди — самі кості і черепи. Замість цього переді мною від горизонту до горизонту хвилювалося море трав, серед яких (це було добре чути навіть попри шум двигуна) глумливо цвірчали коники. Ніяких тобі туманних видолинків, темних заплав, непролазних пущ чи бездонних боліт. Які там пущі! Все хоч трохи подібне на ліс тут вивели давно і надійно. Вздовж межових знаків між ділянками росли лише вікові дуби (напевно, заради жолудів), майже непомітні для ока низинки і ярочки були заповнені підстриженими худобою чагарниками (нормальними, а не тим колючим страхіттям, яке оточувало Михандрів). Сповнений підозри, я намагався знайти хоч щось, що несло би в собі приховану загрозу, і не міг. Звідки ту взятися нежитям? З точки зору вихідця з Краухарда, в Арангені було абсолютно безпечно.
В теплому повітрі хмарою висіла мошкара, в небі снували птахи, цею само мошкарою зайняті, монотонність небокраю приємно розбивали вежі вітряків. Розсікачі легко поралися і з комахами, і з травою, хіба олії жерли трохи більше, ніж зазвичай — путівець хай і виглядав наїждженим, але за останній сезон помітно заріс. Мене не відпускала спокуса розтягнути подорож днів на два, купити у місцевих якогось пива і влаштувати собі вихідний. Зупиняло лише те, що дата екзаменів стрімко наближалася, а до практики я, як влучно висловився Сатал, ще і не приступав.
Але і ця тривога ставала все слабшою.
Самотність в полях пробирає не гірше, ніж чари. Всі думки і турботи якось непомітно видуває з голови, свідомість ніби застигає, очікуючи чи то кінця дороги, чи то — якоїсь зустрічі. Щоб відчути цю магію максимально повно, треба пережити самотність в Арангені. Які тут простори! Здавалося, усі східні кантони Інгерніки можна охопити поглядом одночасно, настільки рівною була земля, настільки прозорим — повітря. Хмари білими арками згиналися над видноколом, навіть в середині літа зелень не пожухла, прохолодний вітер м’яко дув з гір. Неможливо було повірити, що за якусь сотню кілометрів звідси знаходиться пекло Внутрішньої Пустелі.
Здавалося, можна їхати і їхати, але ближче до полудня сонце почало припікати, і думки про привал стали непереборними. Мені хотілося вмитися, перекусити, а, може, і подрімати трохи. Перевірити правильність вибраного шляху теж буде не зайвим. Навіть Максові набридло виписувати зиґзаґи в траві, і він побіг поряд з мотоциклом. Тепер ми обидва пильно розглядалися в усі боки, шукаючи житло.
Загальна благодушність розбудила в мені сільську жилку (це при тому, що домашній горóд я влітку ненавидів), і хазяйнуватий мужичок всередині почав буркотіти, що поля, он, стоять некошені, а серед зелені не видно міцних спин худоби, яка би там паслася. Оцей-от момент Аранген і вибрав, щоби поставити мене на місце.