Аранген закінчився, як кошмар — зненацька. Горизонт якось непомітно розбився на пагорби і ніби наблизився, долина різко пішла донизу, а далі, за нашарованими уступами (ніби розкритим літописом геологічних епох) лежав Східний Океан, який не мав нічого спільного з північним морем. Ніби, і те, і те — вода, але скільки відмінностей! Колір був не сіро-сталевий і навіть не синій, а якийсь бірюзовий, горизонт розрізнити було майже неможливо — волога імла стирала різницю між небом і водою, від чого океан здавався шматочком сну. Мені не вдалося перебороти спокусу зупинити мотоцикл на гребені останнього пагорба і хвилин п’ять зовсім по-дитячому спостерігати за рухом білих баранців. Я згадував холодні тумани Острова Короля і розумів, наскільки життя несправедливе: комусь — усе, комусь — нічого.
— Шикарно, — сказав за спиною Соркар, — лише купатися важко — хвиля висока, і медузи.
Я гмикнув. Не знаю, може, комусь це і приносить задоволення, а в мене солена вода викликає виключно нездорові асоціації.
Дорога стала набагато більш пожвавленою і обережними згинами ішла донизу, а десь в її кінці, на березі неглибокої бухти розкинувся Ґілад, місто зі складним до описання ароматом рибного магазину. Розрахунок чистильника спрацював правильно — на місце ми попали під обід і працедавців моїх відшукали, майже ні з ким не полаявшись. Організація з неоднозначною назвою «шоста партія» базувалася в корчмі (дуже передбачливо, на мій погляд). Доброзичливці радили мені звернутися до якогось Баррая, але на документах було зазначено «Д.Нурсен», і я мав твердий намір знайти саме його.
Перед потрібним нам закладом стояла напіввійськова вантажівка без розпізнавальних знаків (стояла вона тут уже давно, якщо судити за засраним чайками лобовим шклом). Нас одразу помітили (але скорше за все — спочатку почули). Принаймні, коли я, залишивши мотоцикл і зомбі під наглядом Соркара, пішов домовлятися за нічліг, на ґанку уже стовбичив якийсь зустрічаючий.
— П-привіт!
Я прищурився. Ба, знайоме лице!
— Здоров, Алеху. Дефекти дикції?
Білий збентежено посміхнувся:
— З-зараз л-ліпше.
Я з розумінням похитав головою. Кажуть же, що зустріч білих з нежиттю до добра не доводить.
— А-а це хто?
— Мій брат-дебіл.
Напевне, у Соркара було таке лице, що уточнювати ім’я білий не наважився.
— Слухай, Нурсен тут?
Він кивнув.
— А ш-що т-тобі т-треба?
Я вийняв з-за пазухи набитий конверт з документами.
— Відрядження треба завізувати!
«П’яна Камбала» на арангенські мірки виявилася вельми пристойним закладом — тут була електрика. Ніколи не думав, що буду сприймати таку просту рік, як розкіш! Хоча, місцеві на алхімічні нововведення особливо не покладалися — на стінах видно було гачки для гасових ламп.
Це мене добило.
Скажіть, в чому смисл: десять років збивати в Інгерніці ціни на зерно, а самим ходити босими по коров’ячках? І не то, що в арангенців не було можливості долучитися до цивілізації — в Краухарді ж народ якось давав собі раду. Може, їм на радість гарувати в полі від сходу до заходу сонця замість того, щоби купити один-єдиний трактор? В цьому руслі природнішим виглядало рішення влади відмовитися від НЗАМПІС, типу, щоби чужинці не відривали пейзан від роботи. Особисто мені до вивихів арангенської економіки було глибоко фіолетово, але тепер я краще розумів, чому звідси злиняли всі чорні — було в цьому всьому якесь відчуття павутини, чи що, ніби, тебе заштовхують в шкуру робочого мула, і незрозуміло, на кого сердитися. Цікаво, а як білі сприймають таку ситуацію?
Та пофіг! Мені ще білого на шию, і я взагалі зваріюю.
На жаль, проблеми з дикцією на балакучості Алеха не позначилися, лише на зв’язаності мови. З усього потоку иків і гиків мені вдалося вловити лише те, що мій приїзд був дуже своєчасний — завтра вони збиралися кудись їхати, і мінімум на тиждень. Білий вломився в кімнату керівництва, навіть не постукавши перед тим (цікаві тут у них стосунки), і нам випало поспостерігати начальників у екзотичній позі — вони розглядали мій мотоцикл, який стояв прямо під вікном.
— Добрий день.
— Від незнайомого голосу вони дружно підстрибнули. Знайомство відбулося.
Джим Нурсен виявився сивоволосим джентльменом, білим магом скромних можливостей і членом Археологічного Товариства Інгерніки. Другий, трохи краще вбраний чоловік — містером Барраєм (чи то — завгоспом, чи то — управляючим). Посаду його я не запам’ятав, але суть була в тому, що Нурсен — керував, а з усіма практичними питанням іти треба було до Баррая. Шоста партія була, відповідно, археологічною експедицією. Питання, нафіга їм некромант?