Вияснивши, хто я такий, джентльмен невимовно зрадів (не часто побачиш білого, який радіє приїзду чорного мага), мені тут же відмітили прибуття і пояснили, що на місце подій ми вирушимо завтра зранку, на кораблі. Вициганити у них подробиці не вийшло — всі шифрувалися, як зарази. В якості компромісу мені вдалося домовитися, що Соркар буде жити на березі за рахунок казни і приглядати за моїми зомбі і мотоциклом.
— Це правда, що ти — н-н-н…
— Спеціаліст з ретроспективної анімації, — поправив я Алеха.
Конспірація накрилася мідним тазом майже одразу — взявшись допомагати з розгрузкою мотоцикла, білий першим ділом схопився за мого собаку (каюся, недогледів), після легкої втрати свідомості і враженого «що це?» йому довелося розповісти все. Ну, майже все.
— Нащо тобі?
— Дуже перспективна професія. Рідкісна, грошова. Взяв пару уроків, ніби, пішло.
— Це ж з-заб….
— Лише з людьми, про тварин в законі нічого не сказано, — і цю таємницю Сатал наказав мені берегти, як зіницю ока. Комусь в Інгерніці дико пощастило, що чорні мало читають. — Слухай, а у вас тут папір для писання десь розшукати можна?
— Н-нащо? — не зрозумів він.
— Н-нариси для звіту робити буду, — чесно признався я.
Ця хороша думка, як воно водиться, наздогнала мене з сильним запізненням. Лише покатавшись Арангеном тиждень, я зрозумів, що забуду все нафіг раніше, ніж повернуся в столицю. Алех негайно подарував мені абсолютно новий блокнот з дорогого розлінованого паперу і олівець (теж потрібно).
— Д-думали, в к-кінці місяця.
— Що, в кінці місяця? — не зрозумів я.
— Т-ти п-риїдеш, — пояснив Алех. — Те-тепер закінчимо р-р-р…
— … роботу раніше, — закінчив я замість нього.
Алех радісно закивав. М-да, важко з ним буде.
Ні, те, що вони хочуть закруглятися, не могло не радувати — у мене на все про все залишилося три тижні, а ще ж до Редстона треба якось добратися. Тепер, принаймні, не доведеться влаштовувати істерик організаторам робіт. Добре! Лише виспатися не вийде — Макса вичесати треба. І помити… На що перетворюється довгошерстий собака, якщо дозволили йому подорожувати своїм ходом, словами описати неможливо. Скажу чесно: в якийсь момент у мене з’явилося бажання розвтілити його і прикопати всього в землю. І що найобразливіше, поки я возився з зомбі, Соркар, свиня, солодко дрихнув. Від бажання розбудити його і пристроїти до діла мене утримувало лише те, що Джерело до нього колись повернеться, а от пам’ять при цьому не зникне.
Чи варто пояснювати, що зранку я був трохи не в формі.
В порту специфічний аромат Ґілада став таким густим, що його можна було майже торкнутися. Риба тут була всюди: вона сушилася в довгих сараях, подавалася в харчевнях, красувалася на вивісках (і під причалом гнила теж вона). Прямо зараз на причал витягували кошики зі сріблястими купами, які слабо ворушилися. Очі б мої цього не бачили!
Алех життєрадісно агукав, Соркар погигикав і щез, члени експедиції, фонтануючи ентузіазмом, збиралися на пірсі. Мене млоїло від з’їдженої на сніданок скумбрії (треба запам’ятати назву цеї страви і більше ніколи не брати). Нурсен розщедрився і найняв єдине на весь Ґілад судно з мотором — шхуну-китобоя. Флагман прогресу, ага. Того тупого алхіміка, який присобачив до вітрильника гребний гвинт, треба було втопити в кориті — у мене від одного вигляду цеї конструкції сльози на очах виступили. Ремінна передача!! В морі, і ще й при такому зусиллі на валу. Формою лопатей гвинта взагалі ніхто не озадачувався, якби вони просто масштабували звичайний двигун від човника, і то би краще вийшло. П’ять хвилин я печально спостерігав, як команда готується запустити олійний двигун (добре, хоч не спиртовий) і усвідомив, що в Арангені не лише чорних нема, але і алхіміків удень з вогнем не знайдеш.
З’явився Нурсен в компанії капітана, і народ став потрохи втягуватися на борт судна.
— Е-е… ваш багаж? — кивнув він.
— Так!
Напередодні ввечері я переклав усі необхідні речі в мішок (псувати валізу морською водою не хотілося) і тепер виглядав прямою протилежністю Соркару — чорний, який подорожує без нічого.
Команда, з гріхом пополам, завела двигун. З кормової прибудови повалив чорний дим, і всі пасажири, не змовляючись, перекочували в протилежний кінець судна.