— А це що таке? — мене зацікавив об’єкт, що стирчав на носі китобоя. Люблю всяку дивину і новинки!
— О, це чисто арангенський винахід — метатель з хімічним зарядом, — гордо пояснив капітан.
— З яким-яким зарядом? — насторожився я.’
— Зараз ми використовуємо суміш піроксиліну з селітрою…
Я пополотнів і швидко позадкував звідти. Свят, свят! От так не знаєш, попри що ходиш.
— Забери цю штуку звідси нафіг! Ти що, нас всіх убити вирішив?
— Не турбуйтеся, суміш абсолютно безпечна!
— Ти мариш…
— Три покоління моїх предків користувалися цим пристроєм, і жодного нещасного випадку не було! — похвалився він.
— З магами на борту? — в’їдливо уточнив я.
У всіх членів експедиції, які прислухалися до нашої розмови, на лиці відбилася робота розуму. Ось що означає — не алхіміки! А тут же навіть пофіг, чи магія чорна, чи біла, залетіти можна з будь-якою.
— Ви свою важливість сильно перебільшуєте, — огризнувся капітан.
— Слабоумний ідіот в третьому поколінні!!! — розлютився я. Ну, нема у мене сьогодні почуття гумору, нема. — Одне невдале прокляття, і вся нестабільна речовина детонує одночасно! Хочеш сказати, що у тебе на ній є захисний блок?
Спантеличені погляди змінилися шоком розуміння. Ще б ні. З усіх присутніх гарантовано неініційованим був лише Баррай.
— Д-до речі, т-та, — вмішався Алех, — закляття типу «флаттер»…
Ну, не дебіл?
— Звідки я пам’ятаю, яке — «флаттер», а яке — не «флаттер», прошу дуже? З цею штукою — не попливу!
Містер Баррай спам’ятався першим і одразу взяв капітана в оборот:
— Ви знаєте, містер Тангор в чомусь правий! Мимовільні магічні еманації можуть серйозно…
Словом, вибухівку з корабля забрали, два повних ящики цих довбаних зарядів винесли, ні свинцевих прокладок, ні елементарних захисних Знаків на них не було. Охрініти! Я нагадав собі в майбутньому завжди виясняти, хто і чим тут займається. Дикі люди! От так заснеш, а за стіною виявиться склад феєрверків. Як же непросто бути чорним магом в таких Шерехом забутих місцях. Хочу додому! Чи, бодай, в Редстон.
Шхуна мляво заторохкотіла до виходу з бухти, залишалося сподіватися, що, коли вийдемо на простір, вони не стануть викаблучуватися і піднімуть вітрило. Я зітхнув і почав шукати на палубі якесь зручніше місце з чітким наміром проспати всю дорогу (хоч би до обіду). Судячи за розмовами, до базового табору експедиції було годин вісім ходу при хорошому вітрі, спілкуватися зі мною ніхто не хотів (навіть той наглуватий голодранець, який вчора просто наривався на прочухана), подорож обіцяла бути спокійною.
На хвилерізі зібралася група проводжаючих. Білих. Чому білих? Тому що один з них наворожив ілюзію «зорі мандрівників» (до речі, типовий «флаттер») і запустив її над проливом. Вони б ще на пристані поворожили, де заряди лежать, самогубці. Ніякого уявлення про техніку безпеки! А якщо що стається, одразу кажуть, що винен чорний маг.
Алех ожив і почав махати їм рукою, але йому, чомусь, не відповіли.
Відомо, що у чорних не буває друзів, лише знайомі, бойові маги не здатні відчувати прив’язаність, а відданість і вірність їм заміняє віслюча впертість і дурацькі принципи. Але хіба може спорідненість з потойбічною силою повністю перекреслити типові людські реакції?
Рем Ларкес мав на це питання свою точку зору — в його житті було почуття, сильне і яскраве, яке, природньо, залишилося таємницею для оточення — маг скромних можливостей, який вирішив зробити кар’єру в НЗАМПІС, не міг дозволити собі виглядати двиним. Тоді життя здавалося простішим, вони обоє були чарівниками, і Ларкес свято вірив, що розібратися з дивними почуттями він зможе пізніше. Доля вирішила інакше.
Безглузда смерть друга (найсильніший маг покоління вбитий стрілою, яка іронія) не зробила почуття слабшим. Залишаючись, як і раніше, яскравим і гострим, воно перетворилося в ненаситну ненависть. Штатний емпат знайшов би, що сказати з цього приводу, але Ларкес з дитинства не мав довіри до білих, взагалі ніяких. І його не цікавило, наскільки те, що стається, нагадує рідкісне в рядах чорних, руйнівне безумство. Одержимий маг здатен був йти до своєї цілі роками, десятиліттями, компенсуючи впертістю і працездатністю слабий природний потенціал. Чудесники не могли здійснити гіршу помилку, секті залишалися лічені роки.
У всіх своїх кабінетах Ларкес неодмінно вивішував на стінах портрети дванадцяти найвідоміших великих магів Інгерніки, в число яких покійний друг попадав обов’язково. Зараз, дивлячись на великий, трохи офіціозний даґеротип, перший помічних міністра меланхолійно роздумував про те, чи була дивовижа зовнішня подібність між батьком і сином якимось знаком, який посилають (Хто? А не однаково?) особисто йому з певною метою. І приходив до висновку, що таки так. І те, що юнак з такою сомнамбулічною точністю вийшов на сховок старого лиса, це ж неспроста. А цей витончений в своїй недбалості випад, який запобіг хаосові в столиці? Ларкес був старшим, ніж здавалося на перший погляд (недавно він розміняв другу сотню років) і був вихований в старих традиціях, на казках про Душу Світу і Пані Долю, йому абсолютно очевидно було, ЩО рухає цим хлопчиськом, навіть якщо той про це не має найменшої підозри.