Моряк знітився.
— Півтора десятка, по максимуму. Звичайно, комфорт мінімальний.
А зараз в цей банячок наб’ються одночасно дванадцять некромантів не рахуючи екіпажу. Чудесно! Все життя мріяв посидіти у когось на голові.
— У-удачі! — Алех дивився на підводний апарат з благоговінням і трепетом.
— Пофіг удачу, ти мені краще терпіння побажай.
На палубу почали вилазити мої колеги, судячи за їх похмурими пиками, думку про цей транспорт вони склали давно і міняти її не збиралися.
— А частинами не можна? — я спостерігав, як екіпаж пакує некромантів в агрегат..
— Ні. Час роботи регенератора обмежений.
Якби не моє жагуче бажання попасти в підводне місто, я знайшов би, що на це сказати (і навіть зробити, до речі). Літні чаклуни влаштовувалися на лавицях щільно-щільно, і сердито сопіли. Природньо! Нам же не просто доводилося торкатися одне одного (що для всякого чорного — образа), але ще і дивитися практично впритул, фізично не маючи місця для відступу. Хочете мою думку? Творці підводного агрегату явно щось не допрацювали. Посадили вони, значить, всіх чорних в цю коробочку, і — шубовсть! Цікаво, тут, крім мене, комусь читали в дитинстві казку про джина і пляшку? Чи скорше вже мідний казанок — колір відповідний.
Занурення в безодню зайняло більше, ніж півгодини.
Я скучав і думав, за яким хріном знадобилося щось будувати в такій жопі. Ні, вийшло вдало (на поверхні-то не збереглося нічого), але логіки ніякої. Я так розумів, що здійснити таку дурість людей могли примусити дві речі: вигода або небезпека, в смислі, вони знайшли тут щось безумно цінне для себе, або — від когось ховалися. Пропозиції з цього приводу, спочатку цілком тверезі, поступово набували в моїй голові все більш збочених форм, починаючи від засилля на поверхні драконів (звідкись же пішли легенди про вогнедишних монстрів) і закінчуючи товарно-грошовими відносинами з дальніми кругами Пекла.
Ні духоти, ні перепадів тиску у дзвоні відчутно не було, єдиним нагадуванням про незвичайність того, що стається, була тиша, ніби світ за оболонкою дзвінких бронзових стін раптом припинив своє існування. Неприємно, виявляється, бути єдиним джерелом звуку — ніби кожним подихом малюєш на собі мішень. Люди не сміялися, не балакали, намагалися не рухатися без зайвої нужди і напружено чекали. Лише шурхотів вентилятор, ну і загадково мерехтіли на стінах Знаки з білої магії (Ніколи не чув, щоби білим вдавалося щось алхімічне!). Від зростаючого напруження я весь зденервувався, під сорочкою ніби повзали полчища мурах, а чухатися було не можна. І дюжина моїх колег виглядала ні разу не ліпше. Причому, вони знали, на що йшли, тому що були тут раніше, і все одно наважилися. Ось де витримка! Коли екіпаж дзвону почав орудувати важелями і штурвалами, це було справдешнє спасіння — нерви у набитих в плавучий саркофаг магів були натягнуті до краю.
Дзвін став нижньою частиною на люк, оператори ретельно перевірили надійність з’єднання і відкинули кришку. Через ущільнення протекло не більше чайної ложки води, і все виглядало так, ніби знизу просто відкрився новий простір, дірка в інший світ.
Ну, привіт, місто Набли! Треба буде спитати в Баррая, хто такий був цей Набла. Можна буде його підняти, подякувати, і знову упокоїти.
Оскільки я заліз у дзвін останнім, то виходити довелося попереду всіх. У мене від цікавості аж очі кліпати перестали. Тьмяно світився блакитний зачарований ліхтар (такі можуть горіти роками, ідучи геть, їх просто не гасять). Баррай передав мені вниз трохи яскравішу лампу, але краще видно від цього не стало — дальші кутки, як і раніше, тонули в темряві.
Одначе, просторо тут! Не те, що в нашому дзвоні — предки місця не шкодували. Судячи за всім, приміщення з самого початку було призначене для того, щоби приймати підводні судна, а розміри приєднувального люка, значить, наші у древніх просто злизали. Великим півкругом розміщалися четверо розсувних дверей. За єдиними відчиненими з них виднівся точно такий самий люк, як той, через який ми проникли. Вздовж стіни тягнувся ряд металічних остовів лавиць. Завдяки дивовижній сухості повітря, пояснення якій я придумати не зміт, за стільки років метал не потьмянів і не заржавів. Ні павутини, ні залишків рослин (та і звіди їм тут взятися?), ні небіжчиків (в будь-якому вигляді). З залу виходили два коридори, один вів наверх чудернацькими подвійними сходами, отвір другого був цілком затягнутий мембраною з проолієного шовку. Справа від сходів в стіні зяяв пролом, відкриваючи якісь пустоти і щось, що підозріло нагадувало гніздо піщаних гнид, як його малювали в археологічних манускриптах.