— Ти знаєш, що це? Ти розумієш, що це було? — Допитувався я у зомбі.
Все-таки це тіло було дуже старе, відлуння життя в ньому майже згасло, і навіть найсильніші чаклуни не змогли втримати його довше, ніж якусь хвилину. Мертва плоть перетворилася на сірий прах, на цей раз остаточно, а накопичену реанімуючим прокляттям енергію довелося розсіяти.
Всі некроманти бачили те ж саме, що і я. Ми вражено мовчали.
— Що? Вам вдалося щось взнати?
Ах, точно, у ритуалу був глядач. Барраєві зміст наших видінь був недоступний.
— Їх убило вторгнення потойбічного, — відповів я за всіх, — фóми, найпримітивніші із стихійних проклять, але ті люди не знали, що це було, і не могли себе захистити.
— Але ми ж у морі! — з недовірою віддихнув Крапс. — Тут соленої води до сраки. Треба було просто стіни помити…
Я знизав плечима:
— Це просто, якщо про це знати. У них не було часу шукати правильні засоби.
Глава 53
Крапс діставав мене всю дорогу назад.
— Вітаю! Який успіх!!! Особисто я до останнього не вірив, щоу нас вийде хоч щось путнє, але щоби свідомість пробудилася у всі повноті… Незрівнянно!
Я морщився — розбирати все, що сталося, мені зараз не хотілося.
— Котрий це у вас? — прищурився некромант.
Яке його собаче діло?
— Пішов нафіг!
— Пост-ефекти, — спокійно зробив висновок він, — потрібно буде пару днів, щоби вони розвіялися.
Я відвернувся до стіни. Мені хотілося залишитися самому, щоби без перешкод розібратися в тому дивному ворушінні, яке відбувалося всередині. На межі відчуття раз за разом виникали образи, смаки, запахи, які зовсім трошки не доходили до свідомості, так, наче дивишся через брудне скло або слухаєш приглушену розмову. Їх можна було вловити лише так — завмерти, затихнути, повністю зупинивши всякий рух, лише нишком.
Напевне, це і мав на увазі Чарак, коли говорив про можливість прожити чуже життя, але він не пояснював, що це не буде схоже на спогад чи книгу, скорше — на інший стан розуму, який то набігає хвилею з яскравістю галюцинації, то повністю відступає в небуття. Я з жахом і захопленням усвідомлював, що мене стало БІЛЬШЕ (хоча, відчуття було знайоме, Шерех мене давно вже так діставав). Уламки чужих суджень спалахами пронизували мозок, залишаючи після себе несподівані асоціації і думки про дивне. У мене була лише пара днів, щоби зберегти це крихке чудо, зафіксувати в пам’яті кожен образ. Потім моя особистість повністю витіснить гостю, і яскраві видіння перетворяться на мозаїку нечітких плям. Я готовий був сюсюкати і видурюватися як завгодно, тільки би не втратити цей скарб — вікно в інший світ, де люди плавали під водою і літали по небу, де рукотворні пристрої вміли говорити, а фотографії могли бути не лише кольоровими, але і рухатися. Алхімічний рай! Ось що було істинним скарбом, який я виніс з Міста Набли.
Ймовірно, інші некроманти також відчували щось подібне — після прибуття в табір, всі блискавично розбіглися по своїх закутках, і більше я нікого не бачив.
Приходила лікарка з активу, намагалася дати мені заспокійливе. Посміхнувся, взяв і вилив. Потім мені стало соромно, вибачився, ніс дурниці про шкоду хімічних релаксантів і необхідність досягнення душевної гармонії. Здається, концепція чорного, який розмірковує про душу, налякала її набагато сильніше, аніж вилитий еліксир.
Ніч минула, як примара, а зранку, лише прокинувшись, я взяв рушника і пішов на море купатися. Питається, чого? Того, що якщо раніше я був абсолютно байдужим до водяних процедур, то тепер мене переслідувало дурне переконання, що бути на морі і повернутися без загару — западло (спогади про тупі розваги древніх людей йшли в комплекті з алхімічними секретами). І що характерно: старі маги якось зуміли з цим впоратися.
Я розстелив на гальці велике простирадло і почав приймати сонячні ванни. У цьому дебільному занятті до мене негайно приєднався Алекс.
— П-привіт. Н-ну, як?
— Успішно, — я не став діставати його особливостями некромантичних ритуалів. — Ти взагалі —то там був?
— Н-ні, не п-пус-к-ка…
— Зрозуміло.
І справді, всі ці похмурі коридори і відчуття глибини могли остаточно вивихнути мозок вразливого білого.
— А чого ви наверху не копаєте?
— Н-навіщ-чо?
— Тут був насипний острів — спочатку зробили стіни, потім набили всередину всякого мотлоху, а зверху засипали пісочком і звели будинки. Залишки вулкана захищали все це від морських течій, а то, що каменів не видно, так це чи то верх корінної породи за стільки років просів, чи то море піднялося, словом, рівень фундаментів опинився трохи нижче рівня води під водою. Напевно що під нами дофіга артефактів.