— Пес у кузов поміститься?
— Б-без п-проблем!
Я одразу погодився. Посаджу в машину Макса і Соркара з його лахами, а сам поїду в комфорті без зайвої мороки. Добре!
Зворотній шлях до Ґіладу пролетів непомітно, можливо, тому що цього разу за нами прийшла звичайна шхуна, а нормальний вітрильник не викликав у мене такого роздратування, як калічна моторка. Через неповних вісім годин я зійшов на причал у місті, і довго стояв, кліпаючи очима, і намагаючись второпати, що ж це тут помінялося.
Там, де раніше були лише бруд, порохи і мотлох, з’явилися десятки відтінків кольору і нюансів форми. Обшарпані човни більше не здавалися вириганими недоїдками прогресу, в них марилося щось ірраціонально-романтичне, убогі навіси з плавника і галуззя манили око неповторністю обрисів. Навіть запах, добре знайомий сморід гнилих водоростей і риби, раптом доніс у собі нові відтінки ароматів солі, йоду і екзотичних трав.
Просто казка, блін.
Ні Ґілад залишився таким, як був, помінявся я сам. В мені говорила пам’ять людини, яка все життя прожила у підводних куполах, мегаполісах зі скла і металу, ще десь вище за небо (зовсім незрозуміло, що при цьому малося на увазі). У Мессіни Фаулер задрипане містечко викликало би зачарування простотою і необтяжливістю провінційного життя, позбавленого шалених ритмів і божевільних інтриг. Подумати лише, воскресити людину, яка жила більше тридцяти тисяч (!) років тому і напоротися на прекраснодушне «бадилля». Мало мені місцевих білих…
Напевно, Соркар десь почув, що хтось відправився на острови, і завчасно прийшов на пристань з зомбі на мотузкý. «Чистильник» терпляче дочекався мого приїзду. Між іншим, уже два тижні пройшло, як там у нього з Джерелом? Треба йому щось такого, переконливого, набрехати, після чого скоренько вшиватися. Мені лише розлютованого каліки під боком не вистачає! Макс енергійно барабанив хвостом по дошках причалу.
До речі, а як виглядає пам’ять фермерського пса?
Я з підозрою витріщився а нього, Макс зробив вуха віялом. Ні, не може бут, щоби в мені поселилася сутність вівчарки! Людина складніша за собаку, повинне ж бути якесь передавальне відношення… Я уявив свої думки у вигляді листка паперу і старанно витер цю ідею нафіг, щоби потім голову собі не ламати.
— До речі, таратайку-то вашу мало не свиснули, — між іншим повідомив Соркар.
— Х-х-хто? — здивувався Алех.
Чиста душа! Він думає, що на його майно не знайдеться бажаючих, особливо в Арангені, де кожен другий сподівається втекти.
— Фіг знає.
— І чому не свиснули? — практично уточнив я.
— Та твій зомбак їх шугнув! У вікно висунився і давай гавкати. Я сам від того, спросоння, мало дуба не врізав.
Добре, що у Соркара Джерела нема, а то дуба би врізав не лише він. У мене вже виробилася звичка довіряти судженням зомбі, і, якщо Макс вважав за потрібне когось обгавкати, значить той хтось цього заслуговував. До того ж, власних «П’яної Камбали» проставився з цього приводу халявним пивом:
— Вибачаємось, значиться. Не місцеві хуліганили.
Скорше за все — брехав. Щоб у глухому арангенському кутку топталося стільки чужого народу? Нізащо не повірю! З іншого боку, ловити злодіїв-невдах ми теж не стали, а вже на наступний день подалися геть від узбережжя.
Великий і жахливий генерал Зертак милив чуба своїм підлеглим. Ті з трепетом вислуховували, тому що тим, хто слухав неуважно, генерал міг намилити ще й щось інше, і навіть злагоджена робота команди з одинадцяти магів не допомогла би уникнути гніву чаклуна, який, ходять чутки, зумів пережити смертельне прокляття.
— Безвідповідальність! Невиконання наказу!! — лютував генерал. — Вам що було сказано? Супроводжувати! А ви що зробили?!
Капітан Ридзер винувато опустив очі, підлеглі дружно повторили його рух.
— Відпустити цінного співробітника самого, без узгодженого маршруту, без зв’язку!!! Як це називається?!!
— Винен, — видихнув капітан. Боятися бойовий маг не вмів, качати права було б самогубством, тому Рідзер старанно вирощував у себе в душі почуття каяття, яке б дозволило заглушити будь-які заперечення з боку чорної натури.