— А коли робив, чим думав?
Генерал продовжував бушувати. Зертак знав своїх підлеглих так, як не всякий емпат може знати людину, і будь-які натяки на пофігізм, надмірну самовпевненість і лінощі душив ще в зародку. А як інакше втримати в руках банду чорних палисвітів? Проштрафившись і будучи впійманими, маги були раді вже тому, що залишаться живими.
Лише вийшовши зі штабного намету, капітан Рідзер дозволив собі крадькома зітхнути і перестав м’яти в руках формового картуза з високим вичілком і гербом — символом свого капітанства. Сьогодні він його ще не втратить. Пронесло!
— Може, поїхати, пошукати? — запитав найбільш совісний у команді.
— А смисл? Він їхав на секретний об’єкт, поки ми будемо шукати це місце, вони там все закінчать і повернуться додому. До того ж, при ньому зомбі, а це, вважай, півтора жандарми. Нічого з ним не станеться!
Жарт про жандармів (дві пари ніг — одна голова) прижився.
Навколо шумів польовий табір, вівся останній огляд транспорту, амуніції і бійців. На довгих жердинах ніжно передзвонювалися амулети інструментального контролю, і більшість кришталевих призм було повернуто на південь, в бік кордону з Каштадаром. З дня на день повинна була початися важлива, але неймовірно нудна операція з зачистки Арангена від проявів потойбічного, деяким з яких було уже по п’ять-сім років (в такому віці навіть примітивний фома уже починає бути помітно небезпечним). Влада Інгерніки пишалася тим, що може застосувати силу там, де інші народи покірливо відступають, щоби віками дожидатися, поки нежиті на проклятих землях повиздихають від голоду. Поставлену задачу слід було виконати бездоганно!
А поки третина особового складу розважалася, влаштовуючи рейди сусідньою каштадарською територією, щоби припинити організовані і не дуже спроби південних сусідів поживитися за рахунок Арангена (Зертак справедливо вважав, що заперечувати такій юрмі бойових магів сусіди не наважаться). Армія бажала доказати, що недаремно їсть свій хліб. А заодно показати всяким там закордонним різним іншим.
Місця для проблем в планах командування виділено не було.
Глава 54
Нарешті я мав підстави вважати, що удача мені посміхнулася: контракт виконано, диплом, вважай, в кишені, залишалося лише отримати гроші. Вдається же іншим людям заробляти, не втрапляючи у халепу! І мені пора починати.
Під гуркіт армійської вантажівки подорож Арангеном пішла веселіше. На давно вже звичні окові убогі ландшафти (всі ці поля-стайні-копиці), я дивився поглядом переможця — чужу реальність було приборкано і засвоєно. Заночували, за мовчазною згодою одне одного, в кузові вантажівки — нікому не хотілося відновлювати знайомство з блощицями, тим більше, що погода стояла знаменита (в Краухарді такої, взагалі, не буває). На привалі Алех розважав нас етнографічними байками про те, як на цих самих землях хтось повставав проти когось з незрозумілими цілями і майже перемагав. Всю свою історію Аранген був приводом для війн і чвар, але що найсмішніше — на самому початку завойовників приваблювали тутешні будівельні ліси. А дивовижі побуту пояснювалися геть просто: вся земля східних кантонів належала всього п’яти крупним землевласникам. Селянам ще пощастило, що в Інгерніці рабство заборонили!
А Рідзеру я помщуся. Це він, гад, підбив мене їхати на узбережжя через штаб «нагляду»! Можна було здогадатися, що пряма лінія на карті — не найшвидший шлях.
Я був налаштований їхати вперед тупо, прямо і ніде не зупиняючись. Мої супутники такої постановки питання не розуміли (життєвого досвіду не вистачало), Якщо Алех ще якось намагався виконати доручення, то Соркар був настроєний погуляти за державний рахунок. Ну, як людям пояснити, що кращий спосіб уникнути неприємностей — не дати їм шансу себе наздогнати? «Чистильник» в те, що його можуть наврочити, не вірив (я раніше — теж), чорні заморочки до нього потрохи поверталися, він піддав Алеха тиску пропаганди (білий просто не міг такому опиратися) і спільним голосуванням (двоє проти одного) було вирішено повернути. Колектив хотів пива! Варто було послати їх до Шереха і зі спокійним серцем їхати далі, але тут на мене напала незвичайна лагідність (характер Мессіни Фаулер знову дався чути) і я дозволив їм себе переконати. Серйозна помилка! Треба буде на рукаві собі написати: «Чорний маг завжди правий».
Я їхав попереду, хоча дороги не знав (куряву ковтати не хотілося), а Соркар керував слідом (тому що білий в ролі водія викликав у мене підсвідомий припадок). Алех не заперечував — кататися йому теж подобалося, а заблукати було неможливо — дорогу до вузлової станції місцеві позначили смугастими стовпчиками (без пояснювальних табличок). Розгледівши осторонь череп’яні дахи (надійна ознака достатку), чистильник почав рішуче бібікати і ми, піддавшись низькій спокусі, повернули прямо в обійми до Короля.