— Мельник, значицця, наш, Пафнуцій!
Ні, чорного не могли назвати таким іменем, чорний би не дався. Довелося набратися терпіння і продовжити розмову (все-одно вони від нас просто так не відчепляться).
— Скільки людей пропало?
— Ми ж балакаємо, Пафнуцій!
— Одна, значиться, людина, — тьху ти, ще й словечко прив’язалося!
Селяни запосміхалися здогадливому начальству.
— Як пропав, опишіть детально.
Десь через чверть години виявилося, що мельник поїхав у сусіднє містечко на тривісній фірі (жорно йому, чи що, нове знадобилося?), а через пару днів, коли селяни уже почали хвилюватися, з того самого боку приїхав строкатий каштадарський фургон. І візок, і коні у приїжджих були інші, чому місцеві вирішили, що каштадарці в чомусь винні — не розбереш, на мій погляд, найімовірнішою причиною зникнення людини були нежиті.
— А може, ваш мельник просто десь загуляв?
— Не можліво, паничу хороший, у Пафнуція — сім’я, та і пес його недобре вив.
З точки зору чорного, наявність сім’ї свідчило лише на користь загулу, а пес… М-да.
— Залишайтеся тут, зараз я усе виясню!
«Чистильник» поплівся слідом.
Мені потрібно було переговорити з каштадарцями. В те, що їм за якимось Шерехом знадобилося вбивати мельника, ховати десь його коней і фургон, а потім з’являтися в рідному селі небіжчика, я категорично не вірив. Але от тільки, чи зрозуміють вони мене?
Коли я наблизився, мешканці фургона зайняли бойову позицію, в смислі, діти сховалися всередині, а дорослі вийшли назустріч. Попереду стояла тітка з буйно начесаною чуприною (за всіма ознаками — чорна), а за її правим плечем зайняв місце плечистий мужик вельми специфічної статури. Виглядав каштадарець як досвідчений охоронець, лише зріст (він був на півголови нижчим за мене) трохи псував враження. Напевне — чоловік, а може і син, хтозна, скільки років цій кікіморі.
— Яка кобіта! — захоплено пробурмотів Соркар, з чого я зробив висновок, що він чорний по лінії батька. Я-то в Краухарді вдосталь набачився цих чорноволосих красунь. Он, староста наш, ніби — тихий мужик, а з старостихою своєю так лається, що на півдолини чути. Нафіг, нафіг! Ідеальна жінка має бути як хом’ячок (маленький, пухнастий і мовчить).
Я зупинився за три кроки від цілі — правильно вибрана відстань дозволяє уникнути багатьох зайвих конфліктів. Кланятися не став, але і довгих розглядань собі не дозволив — просто, трохи прикрив повіки, ховаючи погляд.
— Добрий день, мадам! — звертатися завжди потрібно до старших. — Ви розумієте по-інгернійськи?
— Ми розуміємо, — відповів з-за її спини боєць.
— Ці добрі люди, — я махнув головою в бік похмурого натовпу, який потрохи заповнював площу, — турбуються про свого односельчанина. Чи не попадався вам на дорозі трьохвісний віз, запряжений парою крупних гнідих коней?
Каштадарці обмінялися парою фраз своєю співучою мовою.
— А що, якщо ні?
— Тоді я розвернуся і поїду, а вам доведеться ладнати з цими добрими людьми самостійно.
За нашим спілкуванням спостерігало уже чоловік сорок.
— Хто ви такий, щоби питатися? — уточнив мужик.
Майже зухвальство. Чи тітка вирішила, що зуміє завалити повноцінного мага?
— Я — співробітник НЗАМПІС! — довелося розправити плечі і продемонструвати моє чергове тимчасове посвідчення, яке я лише випадково ніде не загубив, а Сатал — не забув мені видати.
Новина викликала сильне збудження і нездорову цікавість чорноокої відьми.
— Нагля-аду? — з сильним акцентом проспівала вона, азартно мені підморгуючи.
— Він теж з «нагляду», — я поспішив переключити її увагу на Соркара, — лише ранений. А мені потрібно знати про воза.
— Нам не треба неприємності, пане! — вайло ледь помітно знітився (явно звик мати справу з чорними, але сам — не чаклун). — Ми самі нічого не знаємо, але один з дітей бачив великого воза, поряд з яким ходили люди. Потім щось яскраво блимнуло, він злякався і втік.
— А якого кольору був спалах? — уточнив я.
— Це важливо?
— Важливо.
За кольором часом можна визначити тип Джерела. Білі закляття ніколи не бувають синіми або фіолетовими, а чорні — жовтими або оранжевими.
Мужчина сходив до фургона і про щось поговорив з дітьми, каштадарка продовжувала переморгуватися з Соркаром. Здається, він їй відповідав (от баран!).
— Хлопчик ще малий у нас, — трохи винувато почав, повернувшись, каштадарець, — але за його словами виходить — ніби сонце засвітилося.
— Сидіть тут, нікуди не їдьте!