Нереалізований вбивця обтікав слиною і шмарками. Чому вбивця? Тому що сподіватися зупинити чорних магів легкими ранами міг лише ідіот.
— Я не хотів!
Природньо, бути впійманим він не хотів. При тому той факт, що доведеться когось убивати, він прекрасно усвідомлював, але можливість того, що вбитим буде він, в його плани не входила. Поза тим, Чудесник вів себе як хлопчисько, застуканий на спробі поцупити цукерку.
— Куди ви йшли?
— Не зна-аю!
— Що збиралися робити?
— Не зна-аю!
Група доморощених магів йшла за лідером, не задаючи запитань, всі були щасливі лише від того, що можуть брати участь у спільній справі. Вчили і ініціювали їх всередині секти, судячи за тим, що полонений не розумів найпростіших речей, задачею бойовиків було просто активувати амулети в потрібний момент.
— Як повинен діяти амулет?
— Не зна-а…
— Зрозуміло.
Після такої змістовної розмови полоненого закрили в льох. Я сидів під навісом і під останніми променями денного світла вивчав трофейний амулет. Думка про те, що за допомогою цеї штуки всякий клоун може вбити справжнього бойового мага, мені не подобалася. І ким тоді виявився я?
— Ну, і що це? — Соркар був похмурий-похмурий.
— А я знаю?
Неініційований Алех допомогти справі не міг. Я напружено згадував ті відчуття, які викликало у мене спрацювання амулета. Ні, нічого загрозливого, просто, біла магія, як засвербіло. А Чудесники, звичайно, придурки, але не настільки, щоби іти в бій з неперевіреною зброєю.
— А ну, вигрібай кишені!
Соркар набичився:
— Для чого?
— Для того, що сама по собі ця штука нікого вбити не може. Гатая вони винесли без проблем — чорного мага на операції. А я і ти нічого не відчули. Ти — тимчасово не маг, я — ні разу не чистильник. Питання: що у Гатая було при собі такого, чого нема в мене? Ти же з собою все, що міг, забрав. Вивертай кишені!
Стіл заповнила маса можливих і неможливих предметів, від складного ножа-сезорика до «манка» (це ж де він стільки ховав?!!). Я зачарував на яскраве світло найбільшу лампу і почав обережно перекладати речі, намагаючись згадати їх конструкцію і призначення.
— Тут все? Все, що має при собі мати чистильник Врахуй, що вони були переконані, що це спрацює з кожним.
Соркар лише знизував плечима.
Зазвичай, співробітник НЗАМПІС носить при собі масу корисних речей: еліксири, пробники, різноманітні амулети (захисні і не дуже). Я пригадав зламаний периметр в Редстоні. В роботу чорного прокляття неможливо вмішатися, еліксири, без сумніву, створені білим, але ж їх ще випити треба. Значить відкладемо набік усі зілля і чорномагічні прибабахи. Переді мною залишилося півдюжини штуковин, механізм яких був або складний, або невідомий мені. Тут-то мені і споганіло.
— Ось це от — шо?
— «Хранитель».
— А як він вичисляє момент смерті власника?
«Чистильник» таких тонкощів не знав. Я гарячково намагався згадати теорію. Поетично кажучи, «хранитель» спрацьовує тоді, коли душа чарівника залишає тілесну оболонку, і робить неможливим вмішання потойбічного або проведення некромантичних ритуалів. На землю падає лише сірий попіл — амулет знищує труп якісно і цілковито.
Наскільки поширені ці штуки у бойових магів? При роботі з потойбічним феноменами завжди є ризик появи ліча — чаклуна, який дав маху і був заселений ворожою сутністю. Особливо це актуально для слабосильних недовчених магів… якими і є більшість чистильників, тому їм «хранителі» роздають обов’язковим чином. Пари прикладів з недалекого минулого вистачило, щоби влада почала це жорстко контролювати: ловити зміненого чарівника — дуже невдячна справа. «Хранитель» — маленька вишукана штучка, ювелірна прикраса, яку зовсім не обов’язково щоразу знімати і одягати — в постійному носінні смертоносного амулету бойові маги бачили якийсь шик, ознаку крутості. Інша справа, що я вперто вважав себе алхіміком і традиційних атрибутів чаклуна уникав (мені чорного костюму і лакованих мештів вистачало). Чи можна вмішатися в роботу цього смертельно небезпечного пристрою?
Позбавитися «хранителя» Соркар погодився охоче і, для того, щоби кинути амулет в мішок, використав двозубу виделку, — можливість, навіть теоретична, що тебе спопелить заживо, йому зовсім не подобалася. Насущну загрозу ми усунули, справжнє обличчя вбивць представили суспільству, безкоштовним пивом залилися по вуха і пішли спати в кузов машини (спроби дружини корчмаря влаштувати нас в хаті ні в кого ентузіазму не викликали). У мене перед очима уже стояли паровоз-дорога-Редстон. І душ! О, так, багато-багато гарячої води, пухнасті рушники, ніякої економії мила і ніяких свічок!