Прокинувся я посеред ночі, мокрий від поту, і розбиратися, що це за дивні реакції, мені було нíколи. У моїй уяві висіла карта Арангена, та сама, на якій Рідзер показував маршрут просування свого загону до каштадарського кордону. Звідтам почнеться військова операція з зачистки східного узбережжя від потойбічної зарази, там зараз зібралася добра половина армійських спеців — еліта бойових магів Інгерніки. І туди ж (саме туди!) кількома загонами пробиралися Чудесники. Ні, якщо вони збираються підходити зі своїми амулетами до кожного бійця, то довго вони не протягнуть. А якщо у них є щось більш гадське на ту ж саму тему?
Сон пішов і не повертався. Я виліз під біле місячне світло і спробував зібратися з думками. Майже одразу до мене приєднався Соркар, видно, його Джерело уже поверталося (напевне, стрес допоміг). Ну, от, я розкрив страхітливі плани сектантів, і що мені тепер з цим робити?
Найпростішим було би — наплювати і забути. Соркар сперечатися не буде — сприйняття мене як старшого намертво в’їлося в мозок чистильника. Алехові можна нічого і не казати. В кінці кінців, яке мені діло до армійських дурисвітів, яких я все одно більше нікóли не побачу?
«Ніколи» — зітхнула всередині чужа пам’ять про досвід втрат. Пам’ять, якої у чорного не могло бути за визначенням. Мессіні Фаулер доводилося втрачати близьких людей — чекати зустрічі, сподіватися на близькість, а потім усвідомлювати, що перервана розмова не продовжиться вже більше ніколи. Ніколи. Я набувати такого досвіду не хотів принципово. Нафіг треба! У мене здоровий сон і тверді нерви, мені зовсім не обов’язково випробовувати їх на міцність. Значить, Чудесників доведеться якось обламати. Найпростішим було би доїхати до станції і подзвонити по телефону, якби я знав, кому дзвонити.
Соркар терпляче чекав на моє рішення.
— Збирайся, — сказав я йому, — їдемо на південь.
Навіщо він мені знадобився? Чорні ж більше люблять працювати самостійно? Не знаю, якийсь один новий інстинкт з’явився — не хотів я іти на діло без страховки.
Ми зібралися за п’ять хвилин. Розбудили Алеха — веліли взяти зомбі і їхати до станції. Розбудили каштадарців — порадили їхати за білим і охороняти його. Розбудили корчмаря — пригрозили, що якщо староста проґавить полоненого негідника, йому каюк. Потім наповнили олією запасні каністри і відчалили в ніч.
За дві години їзди від села починався широкий шлях, той самий, на узбіччі якого убили чистильника Гатая, шлях, вздовж якого нам з Чудесниками було по дорозі.
Глава 55
Якби місяць тому мені сказали, що я буду гнати кудись стрімголов, аби порятувати банду армійських спеців, я б іржав як кінь, до істерики. З іншого боку, світ без магів? Такого навіть урядові мудрагелі собі не уявляли. А вже почесна посада некроманта не з’являлася мені навіть у страшних снах. Яка з цього мораль? Фіг його знає!
Мотоцикл ревів як звір, рвав кермо з рук, стрибаючи вибоїнами роздовбаного шляху, зовсім не такого, як акуратна бруківка міських вулиць. Вздовж дороги зрідка було видно дахи якихось будівель, але мене не цікавило, чи є там хто живий, чи нема. Один раз ми побачили вдалині закопчені руїни більшої садиби, і Соркар за моєю спиною ледь чутно гмикнув. Для різноманітності, тут були навіть вказівники, вони вказували, що ми їдемо в Ільсіль. Подумати лише, якби я був сів на пароплав, то давно би вже був там!
І спостерігав, як навколо дохнуть і нічого не розуміють військові маги.
Чудесників ми не догнали (може, вони знали іншу дорогу, може, просто залягли на дно), але ближче до вечора наступного дня я наткнувся на купу слідів від шин і вирішив ризикнути — так грубо і зухвало зрізати дорогу через поля і вигони міг лише водій-чорний. Їздили тут не раз, якщо нам повезе, там буде вузлова станція чи хоча-би поліційний відділок з телефоном, тому що такою дорогою добиратися до Ільсіля можна багато днів, а де саме розташована арангенська військова база, я не знаю.
Заночувати довелося у полі(який баран тут їздив, хто мені скаже?), практично на голій землі (хазяйновитий Соркар прихопив з собою в дорогу дві ковдри і канапки). Сперечатися не було про що, воювати не було з ким. Я лежав і дивився на зоряне небо, а в голові спогади Мессіни Фаулер (за дивним збігом обставин небіжчиця виявилися спеціалістом з якоїсь там безпеки) мішалися з оповіданнями Чарака. Картина світу, яка у мене всі ці роки була такою простою і зрозумілою, тремтіла і розпливалася, виходячи за затишні рамки особистих інтересів. Я більше не був впевнений, що зможу прожити життя, не вникаючи в проблеми оточення — маги живуть занадто довго.