Смішно сказати, але положення врятувала моя робота.
На початку літа великодушний Полак дав мені безстрокову відпустку, повернувшись з якої, я не впізнав «Біокін»: тепер фірма займала цілий поверх, вхід на який перегороджували новенькі двері і ввічливий добре поголений сек’юріті, в коридорі стояли порцелянові вази з акуратними, ніби лакованими кущами, а на вікнах замість запилених фіранок висіли модні смугасті жалюзі. На жаль, самим лише дизайном зміни не обмежилися. Зросли штати — тепер число працівників було ближчим до півсотні. П’ятеро алхіміків захоплено креслили конструкції бродильних чанів на основі базового варіанту (тритрубні, п’ятитрубні, каскадні), недосяжно зверхній Карл (йому би чорним бути) керував групою технологів з налагодження пристрою (більшість з них постійно були десь у роз’їздах). Звідкись з’явився фінансовий директор (і непомітно потіснив Полака біля керма), кухар і спеціаліст з кадрів, який одразу ж налагодив облік присутності працівників на робочому місці. Гайки якісь! Затишна фірмочка «не бий лежачого» впевнено перетворювалася в респектабельну контору.
На своєму робочому місці (яке за час моєї відсутності відсунули в найдальший кут) я переглядав схему нових установок, прикидаючи, чи не загрожують якимись проблемами якісь із запропонованих нововведень. Чесно скажу, алхіміків «Біокін» набрав хороших — грубих ляпів вони не робили, креслення виконували акуратно, а пояснення писали з подробицями. Можна було б напружитися і влитися в колектив, сконцентрувавшись на винаходах і удосконаленнях безконечних варіантів бродильних чанів, але особливого смислу в цьому я вже не бачив. По-перше, навіть після всіх надбавок, моя нинішня зарплатня виходила меншою, ніж була раніше з урахування премії від Чвертки. По-друге, особливих перспектив кудись рости тут не передбачалося. По-третє, загальна обстановка для чорного більше не підходила.
В іншій ситуації, я би звільнився негайно, але, враховуючи засилля білих за місцем мого проживання, необхідність працювати за графіком була скорше плюсом. Можна було з чистою совістю цьомкнути маму в щічку, скуйовдити Лючикові патли і валити з хати, даючи Джо шанс самому розбиратися зі своїми чадами. Він їм батько чи хто? А за обідом я переглядав списки вакансій в газетах і міркував, чи не варто і справі зайнятися виробництвом автомобільних амулетів.
За такими міркуваннями мене і застав Сатал.
Візит улюбленого вчителя став для мене неприємною несподіванкою. Що йому треба? Все одно, ворожити в найближчі два місяці я не зможу.
Старший координатор вивбирався в пожовані і подерті ганчірки (модний прикид «бадилля»), але з таким самим успіхом міг начепити мундир жандарма — результату б це не поміняло. За два роки звичка наказувати іншим настільки в’їлася в його натуру, що переплутати Сатала з простим мешканцем міста було неможливо (це лише підтверджує, що вовка можна спробувати одягнути в овечу шкіру, але на практиці — то вуха випирають, то хвіст стирчить).
— Відійдемо, треба поговорити.
Я розрахувався за обід і, з незалежним виглядом, пішов за ним (в офісі про мою другу роботу не знали, і мене така ситуація цілком влаштовувала). Сатал мовчки пройшов кілька вулиць і повернув у напівтемне кафе.
— Вип’ємо?
— Ні, дякую, мені ще півдня працювати. Хіба чай.
Він замовив два горнятка чаю і дочекався, коли офіціант повернеться до стійки. Крім нас, відвідувачів у кафе не було.
— Скажи, а як ти з монстром своїм домовлявся?
Я одразу зрозумів, про що він. Дивний інтерес! Все, що стосувалося Шереха, я виклав у письмовому вигляді кілька разів.
— За допомогою батарейки і образів електричних розрядів.
— Ні, це-то ясно, але ж він щось там робив для тебе. Як ти його примушував?
Я знизав плечима.