З сумішшю роздратування і полегшення Паровоз почав віддавати нові накази, всього через десять хвилин дві заповнених штурмовиками вантажівки виїжджали з воріт Управління.
— І куди ми їдемо, сер? — спробував уточнити Бер.
— Прямо вулицею і на бульварі наліво.
— А точніше?
Сатал похитав головою.
— Мені не відома адреса, лише маршрут. Я бачу це місце, тепер залишається лише до нього добратися.
Кевінахарі, яка встигла заскочити в кузов, пропхалася до координатора і протягнула йому блакитний флакон. Той знову похитав головою
— Ні. Я обіцяв, що не буду цього робити.
— І що примушує вас дотримуватися обіцянки? — похмуро поцікавилася емпатка.
Сатал скривився.
— Він може мститися моїм нащадкам тисячі років. Воно мені треба?
Смисл подій навколо відкрився Беру з кришталевою ясністю — вони вели бесіду з одержимим.
— Сер, ви…
Посмішка Сатала перетворилася на оскал.
— Так! Завжди є спосіб вирішити проблему, просто не всі готові на це піти.
— Шерех присутній одночасно і всюди, — відгукнулася емпатка, — для нього нічого не вартує прослідкувати шлях конкретної людини в часі і просторі. Але більшість тих, хто його торкнувся, помирає.
— Ну, вмирає, ну і що, — байдуже знизав плечима Сатал. — Тих покидьків я точно переживу.
Колона покинула місто і з’їхала вбік з доглянутого шляху, опинившись в лабіринті вузьких путівців, дрібних фермерських ділянок, великих заміських особняків і несподіваних скупчень мазанок абсолют-но архаїчних з вигляду, мешканці яких сприймали появу вантажівок як «подію». Шофери гудками зганяли на узбіччя погоничів з віслюками, пастухів і кіз — селяни намагалися повернутися додому до темряви. З возами було складніше — на дорозі попадалися місця, де роз’їхатися було просто неможливо.
Навіть знай поліція точну адресу, знайти викрадачів між цього хаосу було би нелегко. Шерех в якості проводжаючого мав свої недоліки — нежить виявився не в стані вияснити ступінь непрохідності доріг, і пару разів колоні доводилося закладати гак, об’їжджаючи засмічені яри і брудні, заболочені чи то калабані, чи то ставки. Останні пару сотень метрів до самотньої ферми загін ішов пішки, але в організований Саталом півторагодинний параліч зв’язку вони вклалися. Старший координатор закрив очі, ніби прислухаючись до чогось, і впевнено кивнув:
— Тут!
Кевінахарі обвела ціль на карті.
— В моїх списках цієї садиби не було.
Паровоз майже не здивувався.
Судячи за розмірами ділянки, перед ними була частина колись великого господарства, обкусана сусідами і більше нікому не цікава. Можна були лише подивуватися хитромудрості безумців — влаштувати лігво так близько до Редстона, і, в той самий час, ніби на східних островах.
В кущах перед перекошеним парканом старший координатор влаштував військову раду.
— Всім — слухати мене. Нас цікавить підвальне приміщення, виглядає воно приблизно так, — Сатал продемонстрував розграфлений олівцем листок паперу. — Всередині ходять троє, діти сидять тут. Я з вами не піду: застосовувати магію там не можна — ось тут, тут і тут встановлені ємності з нітрогліцерином. Це дуже нестабільна речовина, найменші коливання магічного фону можуть викликати непередбачувані наслідки. Плюс в тому, що серед них чарівників також немає.
Очевидно, координатор уважно прочитав звіти Тангора про Аранген. Капітан з повагою розглядав схему — об’єм отриманих даних виправдовував ризик звертання до нежитя. Як часто люди гинули через незнання найнесподіваніших дрібниць!
— А що, якщо вони стукнуть по контейнеру або скинуть його? — зацікавився капрал, який командував штурмовиками. Він, очевидно, розумів, що таке нестабільна речовина.
— Будемо діяти швидко і молитися, щоби вони розбиралися в алхімії гірше за нас. Вперед!
Паровоз подумки склав пальці хрестиком — доказів участі мешканців ферми у викраденні у них не було. Що, якщо монстр помилився? Якщо вже на те пішло, то про зникнення дітей Сатал заяв не робив. Добре ще, що штурмовиків, які діловито готували до бою ножі і арбалети, нюанси дотримання закону особливо не хвилювали (за це Хамірсон їх і вибрав).
Серед тріскоту цвіркунів і пахучого дурману перезрілих яблук озброєні люди виглядали майже так само нереально, як і затишна сільська хатинка, перетворена на смертельну пастку.
— Собак нема, — доповів висланий наперед розвідник, — лише кури на подвір’ї.
Бійці почали по одному просочуватися на територію ферми, тягнучи за собою здоровенну чавунну довбешку — побутовий замінник штурмових чар. Капітана Сатал далі огорожі не пустив: