Я підозріливо оглянувся. Мене зустрічали: присадкувата споруда вокзалу, пофарбована трьома відтінками жовтої фарби, жмути телеграфних дротів, протягнутих між стовпами найбезумнішими способами, і трохи перекошений вітряк-електрогенератор. Я провів поглядом натовп прибулих, які бадьоро вантажилися на неймовірно чадливі транспортні засоби різного калібру (жодного коня, бика чи осла поблизу видно не було) і між двома ударами серця зрозумів — моє!
П’ять років міського життя з шурхотом осипалися за спиною.
Я зітхнув на повні груди і одразу відчув у повітрі звабливий запах домашніх пиріжків. Біля дверей вокзалу дві тітки з кошиками жваво розпродували свій товар виголодженим пасажирам. Зараз же все поз’їдають без мене!!! Лишивши манатки під охороною Макса, я рвонув через колію за ароматною випічкою.
Встиг я ледве-ледве. Бабка-продавщиця пиріжків звично вдурила мене на два центи, а замість компенсації видала паперовий кульок; одразу ж виявилося, що пиріжки, які по ідеї мали бути лише яблучними, існували з начинкою як мінімум двох сортів, ще із капустою. Натовп якось раптом розвіявся, і я, уже без поспіху, пішов назад до речей, намагаючись зрозуміти, куди ж мені діватися далі.
На платформі все ще метушилися якісь люди, причому, кращого місця, ніж поряд з моїми манатками, вони для цього не знайшли. Я обережно наблизився і прислухався до їх розмови.
Видний високий чоловік в темно-зелених ґумових чоботях (останній писк сільської моди) рішуче заперечував піджарому мужчині в аристократичному прикиді з поліцейського мундира, армійських черевиків і абсолютно цивільної шерстяної шапочки (судячи за всім, служака був лисий).
— А я вам кажу, містере Брайєн, що до нас приїхав алхімік! Хіба не видно? — чоловік махав картузом в бік мого мотоцикла, причому його головний убір метлявся за якийсь сантиметр від морди очманілого від цього всього зомбі. Звичайний собака такого ставлення би не переніс.
— Та я і не заперечую, містере Квайфер, але мене повідомили, що саме цим потягом прибуває спеціаліст з нашого управління, — з погано прихованим роздратуванням гнув своє опонент.
— Так ідіть і шукайте його десь там! — містер Квайфер махнув рукою в бік вокзалу, чудом не попавши моєму псову по носу.
Макс, якому мерехтіння перед мордою набридло, багатозначно позіхнув.
— А чому, власне? — помітно підбадьорився містер Брайєн.
Поки суперечка спалахнула з новою силою, я перезирнувся з зомбі і став непомітно відступати ближче до вокзалу — звідти можна було прекрасно слідкувати за дискусією, а якщо вони почнуть битися (у Квайфера було двоє людей підтримки, у Брайєна — один, але військовий на вигляд), то мене гарантовано не зачепить. Якщо пощаститъ, то скоро вони підуть з платформи, і можна буде спокійно забрати свої речі (отак одразу втручатися в місцеві конфлікти мені не хотілося).
— Сер, вибачте, будь-ласка, ви, випадково, не містер Тангор?
На мене з таємною надією дивилося чергове біле чудо (ну як же без них!) — хлопець мого віку, вбраний трохи не за погодою — в шерстяного светра і важкі боти на грубу шкарпетку.
— А якщо так, то — що? — неголосно відгукнувся я і спробував ненав’язливо витіснити його з платформи. Головне — відійти туди, де нас уже не буде чути, а там забалакати білого — суща дрібниця.
Пізно.
— Добрий день! Яке щастя!!! Ми вас так чекали, так чекали! Я вже весь вокзал обійшов, а вас ніде нема!
Учасники суперечки почали повертатися, і мені довелося робити вигляд, ніби я оце лише підійшов.
— А ви, власне кажучи, хто?
Квайфер рвонув у мій бік так стрімко, що Макс шарпнувся, готовий стрибати напереріз, але цей живчик обмежився тим, що спритно вхопив мене за руки і почав її трясти. Цікаво, він розуміє, хто перед ним?..
— Добрий день! Я — старший інспектор алхімічного нагляду округа Суессон, це — мій помічник, Винклен, — Квайфер тицьнув пальцем в бік одного з супроводжуючих, — і наш водій, Шейклі, — помах в бік іншого, — це ми відіслали запит у фонд Роланда Світлого. Як добралися?
Дивно, що, коли він називав себе, сказав лише посаду.
— А на ім’я?
— О, голова дірява! Боб Квайфер! — він широко махнув картузом і безпомилково попав Максові по вухам.
— Гав! — висловив пес-зомбі своє ставлення до всього, що діялося навколо
Всі на мить завмерли і замовкли, а я, користуючись загальним збентеженням, зумів набрати прийнятну для розмови дистанцію. Моя чорна натура завивала, як циркулярна пила. Мене не можна хапати і мацати!!!