І я довірив розслідування майстерним рукам містера Брайєна, заручившись його обіцянкою тримати мене в курсі справ.
Тим більше, вільного часу в мене ставало все менше — мій алхімічний бізнес, нарешті, «пішов». Нема чого дивуватися, адже я їздив верхи на своїй рекламі!
В Суессоні мопеди не любили з об’єктивних причин — людина, яка приїхала кудись на мотоциклі і чистою, викликала нездорове зацікавлення. Не дивно, що першим в моїй новій практиці стало замовлення на унікальний амулет, який відвертав бруд від вітрового скла.
— Так же ж дорого, заряджати треба регулярно! Та і двірники для цього є….
— Ти мені про двірники навіть не заїкайся! — зловісно порадив клієнт. — Зробиш чи нє?
Звичайно, я зробив, хоча і дивувався. Але здивування протрималося до першого зимового дощу, який тривав без перерви три дні і перетворив весь Суессон (принаймні, всі його дороги) на безконечні патьоки рідкої грязюки.
Та-а-а, в Краухарді такого не побачиш. Тепер я кругом тягав з собою зайву каністру олії — розсікателі жерли її чи не більше, ніж власне двигун.
— Ґрунт у нас мілкий, — заступався за рідний край один з клієнтів, — от і розвозить!
— А дорогу підсипати не судьба?
— Та кому воно здалося?
Нормальна дорога в Суессоні була лише одна (я спеціально їздив переконатися в її існуванні) і походження у неї було вельми легендарне — її будували ще при королях. Широкий насип де-не-де піднімався на рівниною на два метри, мав добре продуману систему дренажу і водовідводу, завдяки чому проіснував без ремонту до наших днів. Вдруге починати таке титанічне будівництво жителі не збиралися.
І всі їздили по вуха в болоті… Поки число тих, хто застряг намертво, не перевищувало одного-двох за сезон, змін можна було не чекати.
Життя цього краю потрохи ставало моїм. Я взнавав правильні маршрути до всяких важливих місць, імена потрібних людей і деякі місцеві звичаї, дотримання яких дуже полегшувало життя. Час ішов. Отримавши від Лючика точний звіт з усіма подробицями того, як він провів зимові канікули, я зловив себе на думці, що давно не бачив містера Брайєна і жодного разу не цікавився, як проходить слідство. Образ шефа НЗАМПІС викликав спогади про хай часткову, але невдачу, і активно витіснявся з пам’яті. (Для чорних таке нормально, в цьому наша сила і наша слабість: ми не мучимося душевними терзаннями і нічними кошмарами на моральному ґрунті, але і зосередитися на переживанні, якщо воно нас мучить, не можемо.)
Це тривіальне по суті спостереження викликало в мене справжній шок. Щоби якась безлиця стихія, навіть не Шерех, вирішувала, що для мене важливо, а що — ні?! Не бувати такому! Я півночі крутився-не міг спати, а потім знайшов геніальне в своєму ідіотизмі рішення — вирішив завести щоденник. Ні, ніяких звітів перед невидимим другом, якими так люблять займатися білі — мені була більше до душі ідея класичного дослідного проекту, з переліком задач, списком запланованих заходів і проміжними звітами. Купив під це діло шикарний блокнот в шкіряному переплеті. Шифрувати записи не став — ліньки, замість цього навісив на книжку чотири штуки різних спопеляючих проклять і Діамантову Руну. Тепер у випадку чиєїсь недоречної цікавості, блокнот миттю згорав негасимим полум’ям, а повернути його з-під дії Руни міг лише добре освідчений чорний маг.
Мій візит викликав у містера Брайєна легке здивування.
— Бойові маги зазвичай… е-е…
— Мають вибіркову пам’ять?
— Щось на кшталт цього, так.
Проте, перебудувався шеф швидко. Як виявилося, трьох дітей уже змогли розпізнати, але затримання злочинців це не наблизило — документи, які показували самозвані опікуни, були спритно підроблені.
— І ніхто не перевірив?!
— В сирітських притулках і не таке трапляється. Наскільки я пам’ятаю, там просто щасливі були позбавитися цих калік.
— А в Ундеґарі?
— Нічого конкретного. Місце безлюдне, інструментальним контролем покрито слабо. Глухо, простіше кажучи.
Ось так, варто хоч трохи відпустити справи на самотік, як все завмирає. Вбивці, чого доброго, з нашого горе-слідства ржуть, як коні. Вже, напевне, і діточок нових собі видивилися….
— Треба мені туди з’їздити, може, щось в пам’яті тренькне.
Не в моїй, звісно.
Містер Брайєн, викликався прокатати мене на місце (легко йому, на державній олії). В бік Вендела мені ще їздити не доводилося, тому я з цікавістю розглядав місцевість, чомусь названу безлюдною. Дороги тут були цілком наїждженими, а між горбами можна було побачити сліди якихось масштабних земляних робіт. Нові рудники? Мені здавалося, що все варте уваги тут вибрали, коли Інгерніки ще і на картах не було.