Я ловив себе на тому, що хочу знати, що це все ж таки було і чому воно сталося, але бажання моє було не настільки значне, щоби занести це питання в книжку. І ще, набагато актуальніше відловити душогубців, які використовували стару кістку з якоюсь незрозумілою метою (в тому що ця мета і вбивства пов’язані між собою сумнівів не залишалося — небіжчик не зумів пробратися на поверхню, його рештки повинні були туди принести).
От лише як позбавитися усіх цих плям, що мерехтять на межі зору, і як позбавитися потреби побачити лиця людей, яких не існує вже багато тисяч років?
Мені потрібен був час, щоби відділити видіння від реальності; природньо, ніхто мені його давати не збирався. Я відпочивав лише решту дня, а наступного ранку до мене заявився посланець від Брайєна — в Суессон прибув обіцяний уповноважений.
— А я тут при чому?
Мені здавалося, що перевіряти збираються діяльність шефа.
— Вони хочуть опитати всіх експертів, які приймали участь в слідстві.
— Добре, вписуй!
Для звітності про моє перебування на роботі було заведено спеціальну відомість, куди Брайєн заносив час початку і закінчення робіт. Я вважав, що час, потрачений на роз’їзди, також повинен враховуватися — це ж чистої води відрядження.
Опитувати експертів чомусь вирішили в чистому полі — прямо на місці останньої знахідки (між іншим, я взагалі там ні разу не працював). Проводжаючий висадив мене прямо в багнюку. Навколо шурфів штовхалося дофіга знайомого народу, то з’являлися, то зникали мундири чистильників (якщо я з ними не спілкувався, це не означає, що їх тут нема), шоломи жандармів і цивільні костюми експертів, заправлені в холоші каучукових чобіт. Містер Брайєн опікувався кумедною парочкою — високий світловолосий мужчина з орлиним профілем і маслакуватим чорним з на диво невиразним лицем (хоча дебілів серед ініційованих не буває). Природньо, останній викликав моє зацікавлення — бойовий маг при амулетах, який постійно теребить Джерело. Чистильникам він також не подобався — вони бродили кругом з похмурими фізіономіями, прислуховуючись до розмов і норовлячи зайти зі спини.
Мій проводжаючий вказав на світловолосого.
— Містер Ґійом поряд з шефом, вам до нього.
Я кивнув і звичним прокляттям струсив грязюку з штанів і черевиків. І всі чорні маги негайно повитріщалися на мене. Очі вломите!
— Це ви проводили ритуали анімації?
— Так.
— Зокрема, останній?
— Так, — і настрій після нього у мене був препаскудний.
— Коли буде готовий звіт?
— Завтра, — а якщо він спробує мене підганяти, я пошлю його нафіг і ще далі.
— Яким саме ви оцінюєте вік останньої жертви?
Я тупо витріщився на чиновника. Лише тепер д мене дійшло, що цей настирливий тип — білий і, скорше за все, маг.
— Який ще «вік жертви», вуйку? Цим костям тридцять тисяч років, а може, і всі сто.
Можна подумати, він ще й це вбивство зібрався розслідувати!
— Звідки такі дані? — прищурився маг.
— Є надійна ознака.
— Ми вже повідомили про підозри майстра Тангора керівництву, — втрутився містер Брайєн.
Світловолосий помітно наморщився.
— Добре. Не йдіть далеко, у мене можуть бути до вас питання!
Завжди — прошу. Народ продовжував місити грязюку навколо розкопок, а я поліз туди, не сухіше і чистіше — далі догори схилом. Сюди вимиту зі ставків землю ще не завезли, і місцевість виглядала, як і всюди в Суессоні — поїджені ерозією горби, камені, ще раз камені, трошки лишайників і, зрідка, кущики степових трав.
Найбільше нам пощастило в тому, що день видався погожий. Легкий вітерець відчутно пах весною, розкопана стараннями криміналістів земля весело виблискувала калабанями, вмиті дощем камені красувалися веселковими розводами мінералів, від яких годі було відірвати погляд.
Дивлячись збоку, люди, які топталися внизу, виглядали кумедно. Містер Ґійом впевнено перетворював «опитування експертів» на сольний виступ (чи не для того ми тут зібралися?), і, якщо звичайні люди сприймали таке з фаталізмом (вповноважений, одначе), то чорні інстинктивно пручалися — бродили навколо неорганізованим натовпом, ні на мить не зупиняючись. Чистильники — так ті, взагалі, не бачили причин прислуховуватися до заїжджого мудрагеля, хіба от лише піти геть, як зробив я, не наважувалися.
Ага, не так воно вже і просто — завоювати авторитет в колективі.
У мене не було попереднього досвіду спілкування з білими, яких тягне командувати. Знаю, є такий феномен, не зовсім мені зрозумілий. Виверт психіки — старшинство їм, ніби, ні до чого але при цьому вони одержимі бажанням влаштувати все найкращим чином: щоби закони були наймудрішими, крісла найзручнішими, а тюрми найгуманнішими. Напевно, це ставалося від запаленого відчуття відповідальності… або у них було важке дитинство. На мій погляд, від Чудесників їх відрізняла лише вища ступінь переконаності у своїй правоті.