Варто мені було відпустити Джерело, як внизу заклацали дрібні камінці, перетворюючись в пил — виповзень, наче, зрозумів, що його ошукали, і тепер зривав лють, колошматячи навмання в усі боки через напіввідкриті двері. П’ятий метнув униз блискавку. Ефект був несподіваним: стулки дверей, над відкриттям яких четверо чистильників трудилися півтори години, з легким гулом захлопнулися. Правий був все-таки Райк, коли забороняв ворожити — досвід третього в головах решти не відклався.
Плювати, все-одно я не збирався туди повертатися.
Другий хитрим прокляттям зафіксував зламані кості, і Кріс застогнав, приходячи до тями. Даремно він так, краще б залишався відключеним — йти все-одно не зможе, а на те, як ми його волочитимемо наверх без нош, на тверезу голову ліпше і не дивитися.
— Встаємо, козли! — закінчив Райк короткий перепочинок. — Рухаємся.
Вперед вислали розвідника, а решта взялася за зв’язаний з комбінезонів гамак з нашим інвалідом. Ми підіймалися наверх печерним серпантином, який би виглядав цілком природньо, якби обриси стін не повторювалися кожні сто метрів, ніби у Творця вичерпалася фантазія. Мінятися вдавалося рідко, води і самогонки давно не залишалося, і у мене складалося враження, до довго Кріс в такій обстановці не проживе. Та я би перший його прибив, але мої думки були надто зайняті фортецею, так хитро схованою під землею.
Ах, які там були Печаті! Набрані з трьох-чотирьох різних матеріалів, вмуровані в каміння, оправлені в метал, неймовірно складні в своїй структурі. Так само як і виповзень — персонаж гірняцьких казок — вони були бездоганні і могли слугувати сотні років, але пройшли тисячоліття, і вони висохли, виснажилися. Смертоносні охоронні системи спали, очікуючи Сили, яка знову заставить їх пильнувати. Чи варто пояснювати, чому Райк обіцяв відірвати голову будь-кому, хто прикличе Джерело? Крім мене — я управляв конструктом. Просто чудо, що ми не перебудили нам усе.
Але, головне, звідки це?!?
Я не міг помилитися з визначенням дати побудови шахти — епоха Мессіни Фаулер була надто легкою до запам’ятання, а коридори фортеці продовбали пізніше, ніж рудник, можливо, в епоху Міста Бекмарка або Кейптауера (інакше, прохідники обвалили би там усе нафіг). Але будівельники цього комплексу не могли стати жертвами потойбічного. Нонсенс! З таким рівнем володіння чорною магією. І потім, не дивлячись на присутність ґуля, фортеця не виглядала, наче її залишили поспіх.
Мою і так не надто чітку картину світу було піддана жорсткому потрясінню. Неймовірно хотілося взяти в руки щоденник і написати «Якого хріна тут стається?» О! Шереха треба потрусити — він мені трохи заборгував (як я раніше до цього не додумався).
Розвідних засік попереду сірого пильника, і наступила блаженна передишка. Я лежав на підлозі, здихаючи від спраги, а втомлений розум заповнювали маячні образи, всі до єдиного зв’язані з водою. Райк впорався з нежитем до омерзіння швидко. Повернувшись, чистильник піднімав підлеглих на ноги копняками.
Третій тихо і нудно перераховував все, що він зробить з тим, хто його упустить на підлогу. Якщо полковник хоче зберегти Крісу життя, йому доведеться битися, точно кажу!
І ось якраз коли я дозрів плюнути на все і заперечити, серпантин закінчився — крізь вузький лаз ми просочилися у велику рукотворну печеру. У впадині коло її дальньої стіни виблискувала оливними патьоками калюжа. Райк спробував воду на язик, сплюнув і пити не став. Я поскрипів мізками і витягнув з отруйної ропи три шматки чистої криги. Дрижачими руками лід кришили, набивали в пляшки і топили теплом тіла. Вода вийшла холодною і без смаку.
Яке блаженство! Але я б на мисці Кріса не розслаблявся — їжі у нас, як і раніше, не було.
Напруга спала і чистильників потягнуло на світську бесіду.
— А я ж знаю, де ми, — прохрипів другий, трохи віддихавшись.
— Палові Грабні, — глухо пробурмотів Райк, — таку жалюгідну вбогість ні з чим не сплутаєш.
Та й справді — стіни виглядали так, наче їх бобри погризли, ніякої уяви про геометрію.
— Виходу на поверхню тут нема, — видихнув п’ятий, — лише шахта на верхніх горизонтах, метрів тридцять.
Райк вперто крутнув головою.
— Головне — дати про себе знати.
Яка єрунда! Тридцять метрів — не триста, треба буде — кігтями продряпаюся. Напевно, так само міркували і інші, тому що Кріса знову закинули на плечі і пішли вперед.
І тут все стало, як в нормальних підземеллях — нежиті, нежиті, і ще раз нежиті. Хижа Луна, яка заповнювала вузькі проходи фіранками оксамитової темряви. Ф ó ми, які вросли в камінь так потужно, що не здряпнеш, простіше обійти. Хитро заховані нірки сірих пильників і справжній діамант будь-якого підземелля — жерляк (прояв потойбічного у вигляді заповненого дрібними камінцями вихору повітря, який обдирав жертву до костей). В цілому, часу виясняти стосунки у чистильників не стало. Що і на краще: не знаю, наскільки звикли до голоду інші, але я все частіше ловив себе на думці, що першого ж загиблого можна буде з’їсти.