Подальші події відклалися в моїй пам’яті дещо фрагментарно. Ми йшли, змітаючи на своєму шляху все і вся (п’ять бойових магів — страшна сила). Двічі Кріса заледве не з’їли нежиті, але колеги відбили його, на мій погляд, лише тому, що самі мали плани на його тушку. Наступним яскравим спогадом була суперечка під устям шахти: наверху смеркало і лізти на камені в напівтемряві нікому не хотілося. Найпростішим способом привернути увагу було зіпсувати відвертаючий знак, але тоді доведеться всю ніч відбивати атаки осмілілих нежитів — теж задоволення нижче середнього. На фоні втоми і роздратування розумних ідей, що саме робити, не було.
В самий розпал перепалки з піднебесної висоти пролунало обережне:
— Е-ге-гей! — і, посеред раптової тиші. — Тут є хто-небудь?
Захриплі від суперечки чистильники вибухнули вигуками полегшення і протиречивими вимогами бігти, стояти, нести і кидати. Думки з приводу того, що саме повинен зробити невідомим в першу чергу розділилися, спільним було лише бажання побачити яку-небудь мотузку. Спантеличений голос почав дотошно випитувати, якої довжини, товщини і кольору повинна бути мотузка. Я раптом зрозумів, що там, нагорі — білий, і здригнувся. Він же серйозно почне шукати точно таку мотузку, і ніяку іншу нести не буде!
— Ні, мужик, ні! — я, не дивлячись, роздавав штурхани, змушуючи чистильників замовкнути.
— Просто приведи допомогу, зрозумів? Приведи когось на допомогу, якнайшвидше!
Я думав, мене зараз уб’ють або, як мінімум, сильно покалічать, але втрутився Райк.
— Завмерли!!! — гаркнув полковник, закінчуючи виводити біля стіни знаки захисного периметра. — Майстер правильно сказав. Це ж Малек, не впізнали?
Виглядало на то, що це ім’я тут уже стало загальною назвою. Чистильники моментально охололи, запосміхалися і почали всідатися зручніше.
— Ну, цей вже як піде, так піде!
Як не дивно, обернувся Малек швидко — всього через півгодини зверху почувся інший, набагато менш доброзичливий голос.
— Хто там?
Чистильники весело загомоніли.
— Брісте, скотино, тягни мерщій мотузку! І харчів! Ясно? Харчів побільше! Та, a ще цілителя прихопи!
Цей епізод став останнім спогадом того дня, причому, амнезію я собі влаштував сам і з геть банальної причини — на мене напав Шерех. Зазвичай стриманий, монстр наче оскаженів, ілюзорну блискавку він ігнорував і з остервенілим шаленством вихлюпнув на мене хвилі руйнівної енергії, закликані рознести мою свідомість на друзки. Калічка просто не зрозумів, з ким сплутався: після двох днів посту я був сам як одна велика нежить, і перший, хто зумів привернути мою увагу, дістав від мене ще того прочухана. Ми зчепилися в межах одного тіла — дві рівні за злобою тварюки — людський організм просто не був розрахований на таку напругу. Здається, все закінчилося справжнім електричним зарядом (навіть опіки залишилися), після чого мене обізвали припадочним і відправили до цілителів, хворіти. Так ми і лежали в одній великій палаті: я, Кріс і Райк, у якого раптом відкрилася виразка. Не хочу показувати ні на кого пальцем, але коли ми бігали підземеллями, з ним все було добре, а як тільки він почув, що координатор Ларкес хоче взнати, чому це він потягнув з собою у шахту непрофільного спеціаліста, як у нього відкрилася виразка.
Я лежав на обгородженому тканинними ширмами лежаку (єдина поступка чорній натурі, на яку пішли цілителі) і намагався придумати, що мені робити далі з моїм мешканцем. Випадків повного зцілення від Шереха історія не знала. І потім, саме зараз, коли він мені потрібен! Що це на нього найшло, хто мені скаже?
Питання риторичне. Я звернувся думками в себе, обережно шукаючи контакту (монстр все ще крутився десь на границях свідомості). «Ну же, чудовиську, куди ж ти ділося!» Мене накрило нереальне відчуття, що нежить зовсім по-людськи наляканий (я встиг вивчити це відчуття в кількох версіях і вже міг впевнено його розпізнавати). Чудово, він не лише помішаний на моралі, а ще і схильний до істерик. Цікаво, він лише зі мною такий, чи по життю дебіл?
Я старанно випромінював щось співчутливе і втішливе (Сюсюкати! І з цим теж сюсюкати!!!) Якщо Чудесники взнають, чим займається чорний маг — з горя втопляться всею сектою. «Ну ж, маленький (!), йди сюди, я тебе е ображу (знати б, як), може навіть допоможу чимось…» Його налякало щось, побачене мною в підземеллях, образ, який вразив Шереха до глибини його немислимої істоти. І що характерно: нежить сам не розумів причин своєї реакції, розпізнання загрози сталося моментально, як шок.