За свою личину шпигунка не турбувалася — міс Табрет і справді підгодовувала котів. А взяти у жінки було нічого.
— Я можу вам чимось допомогти, міс…?
— Табрет, сер! Кішечка у мене загубилася, зовсім домашня, руденька, Кетті звати. Така пустотлива! Але від дому вона не відходила, ні, а тут другий день не видно. А пекарева жінка, Ванда, каже, що собаки когось ганяли ввечері, я і зденервувалася. Де моя Кетті? Зовсім домашня, ласкава, а вже бавитися як любить! Я її з ось такого мацюпусінького кошенятка вигодовувала. От і сусідка моя…
Вибрана роль вела Лаванду, підказуючи слова і спрямовуючи рухи. Чоловік, який її зупинив (мужчина середнього віку, трохи схожий на священника), уважно і терпляче слухав оповідки білої, дуже доречно вставляючи всякі «О!» і «Гм…».
— Давайте, я допоможу вам знайти вашу кішку? Я тут всіх знаю, раптом, хтось забрав її собі додому. Знаєте, де знаходиться початкова школа Римпляка?
— Звичайно, знаю! Мій племінник вчився там, поки сестра не переїхала у Клетсмок. А казали ж добрі люди…
— Прекрасно! — мужчина незворушно посміхнувся. — Тоді приходьте туди завтра, ближче до вечора. Спитайте Дерика, просто Дерика. Вам мене будь-хто покаже.
Трохи заплутано і дещо занадто багатослівно міс Табрет стала дякувати добровільному помічнику. Дерик слухав, підбадьорююче кивав, але розмови більше не підтримував (з білими від умів давати собі раду майстерно). Гостре відчуття небезпеки не давало шпигунці ускладнити гру, відхилитися від образу. Власна особистість Лаванди Кілозо сховалася за складними масками, перетворилася на стороннього спостерігача. Раніше, коли їй вдавалося перевтілитися настільки глибоко, навіть рідна мати починала сумніватися, з ким вона розмовляє. Лаванда більше не прикидалася самотньою дивакуватою білою, вона БУЛА нею у всьому — в жестах, ході, манері мови.
— До завтра, міс Табрет, до завтра.
І несправжня міщанка поспішила додому, радіючи допомозі з пошуками неіснуючої кішки.
Уже пізно ввечері, пройшовши немалий шлях і здійснивши безліч бездумних ритуальних дій, Лаванда спробувала зрозуміти, що на неї найшло. Ігнорувати інтуїцію було не можна: останній раз подібний мандраж дозволив їй виплутатися зі стосунків з каштадарським «Господарем Дому», який після перевірки виявився на рідкість збоченим типом. Біла всілася на підлогу в позі медитації і спробувала воскресити в пам’яті образ Дерика. Метушливі уривки думок повільно розчинялися в океані абсолютного спокою, а на поверхню свідомості виступав тихий шепіт Джерела, відчуття справжнього мага. Уміння бачити речі такими, як вони є, попри всі оболонки.
Так ось, що це було! Її налякало щось, подібне на неї саму, відчуття духовної спорідненості, водночас гидливе і солодке. Чоловік з очима священника теж зберігав у собі мерзотну таємницю, секрет, про який стороннім знати не належалося, а що може бути збоченішим за білого, який уміє брехати і вбивати?
Між двома вдихами Лаванда зрозуміла, що розмовляла з Чудесником.
— Не обговорюється! Це наш єдиний шанс вплинути на події — опинитися в епіцентрі.
Лаванда примчала до напарника серед ночі, всучивши йому пакетик з компроментуючими дрібницями і наказавши ні в якому випадку не шукати з нею зустрічі.
— Та ти гет звар’ювала, кумонько! Не було в нас наказу на інфільтрацію, не було!!! — Піт стривожився не на жарт. — Чорному в дупу твої ідеї, тобі за них ні дякую не скажуть, ні могилку не огородять. А головне, який сенс? Ти ні знаку комусь подати не зможеш, ні втрутитися, і не кажи, що вони за своїми не слідкують. Проникати має сенс на два-три роки, тоді і зв’язки з’являться, і інформація піде, а тут до події, вважай, лічені дні лишилися, одним місцем чую!
— Так треба, — Лаванда була гранично зібрана і спокійна, похитнути її впевненість напарникові не вдалося. — Шеф казав, чим ми ризикуємо, якщо вони доб’ються свого. Я буду зброєю останнього шансу!
— Самовбивця ненормальна, візьми мене Король!
— Ти не правий, — посміхнулася Лаванда, — не забувай, я — чарівниця і не так вже мало можу.
— Ті, що були до тебе, могли не менше!
— А вони були, ці інші? Піте, репутації Чудесників від сили двадцять років, і я прекрасно пам’ятаю, як вона з’явилася. Безжалісність не означає непереможність, це спрацьовує лише на обивателях, а ми — професіонали!
— А давніші часи, значиться, професіоналів не бувало!
— В давніші часи не залишалося нікого, хто міг би про них пам’ятати, тим більше — мститися. Люди щоразу починали жити з нової сторінки, ситуації почала мінятися лише після Роланда, повір мені! Не створюй собі дракона.