— Впевнений, то були добровольці.
— Ага, ага!
Координатор уважно подивився на щасливого чорного мага і вирішив, що час вдатися на останнього засобу. Сатала слід приводити в боєздатний стан негайно!
— Я давно хотів запитатися, Дане…. Якщо ти, звичайно, не проти.
— М-м-м?
— А що у тебе з Шерехом останні кілька днів? Коли ти закрився в кладовці і заборонив хоч комусь заходити?
Спогади крижаним потоком вилилися на бойовика, а коли хвиля відкотилася, від бездумної ейфорії не залишилося і сліду. Видовище… заворожувало.
— Він показував мені наслідки помилок. Не моїх, природньо, — безбарвним голосом повідомив маг. — І ще, і ще. Я вирішив, що не хочу допускати помилок. — В очах Сатала зблиснув фанатичний вогник. — Я усуну першопричини неправильних рішень, всі до єдиної!
Ларкес кивнув. Нежить вицілив заледве не єдине, чим можна пройняти дорослого чорного, — боязнь виглядати дурнем і зазнати поразки. Час атестувати Сатала на магістра і випхати в якийсь паралельний департамент: два координатори в одному регіоні вжитися не зможуть. Ларкес був ще готовий терпіти поряд з собою просунутого чистильника (виключно на користь спільній справі), але тепер Сатал цю роль переріс. І все-то у нього є: і сила, і майстерність, а тепер он — стимул до особистого прогресу! В кінці кінців, це просто викличе заздрість у тих, хто не може собі дозволити розгорнутися на повну силу, щоби не попсувати репутацію.
— Я хочу, щоби ти поспілкувався з салемцями. Треба зрозуміти, чи можуть вони і справді допомогти.
Сатал недобро посміхнувся.
— Ніяких проблем.
Ларкес не полінувався провести колегу до дверей (щоби точно забрався), дістав з сейфу карафку з прозорою, як сльоза, рідиною і націдив собі келишок. Треба було трохи розслабитися, перше ніж братися до справ. Координатор кинув у келишок охолоджуюче прокляття і вирішив перечитати цю прекрасну доповідь про повадки Чудесників, копію якої Зертак передав до НЗАМПІС майже задарма.
Великий триповерховий особняк не намагався сховатися в тіні пагорбів чи за фіранкою плюща. Сліпучо-білі стіни чесно відбивалися у поверхні Довгого озера, видимі здалеку і, здавалося б, легкодоступні. Проте навколишні фермери могли б немало розповісти про порослі густою зеленню низовини навколо садиби — маги-природники попрацювали на славу: попасти у володіння лордів Еверґрінів без дозволу господарів було неможливо. Давно перевелися в Інгерніці королі, звертання «лорд» стало пустою формальністю, даниною традиціям, але пам’ять про минуле жила. Нинішній голова клану Еверґрінів, сер Майло, роздратовано спостерігав, як човни простолюдинів порушують спокій вод — колись лише за спробу скупатися в цьому озері могли засікти батогами на смерть.
— Гості зібралися в дзеркальній залі, — поважно вклонився дворецький.
Завсідники салонів щиро заздрили умінню Еверґрінів вибирати слуг: з численних домівок сімейства ніколи нічого не крали. Телепням не обов’язково було знати, як саме добивалися такої дивної відданості, хоча використовувати в столичному особняку «навчених» за допомогою магії слуг сімейство уже не ризикувало. Це теж було приводом для обурення.
«Сім століть! Традиції, відточені до бездоганності, і якийсь вискочка з поліцейським жетоном буде вирішувати, яке застосування магії допустиме, а яке ні! Який сенс дозволяти слузі боротися зі спокусами, якщо його можна просто їх позбавити?»
Присутність господаря особняка в дзеркальному залі так само була даниною традиції — серед Еверґрінів ніколи не народжувалися маги, але те, що у інших викликало співчуття, в клані вважалося приводом пишатися. Сера Майло не цікавило, як Посвячені ордена Небесних Лицарів збираються очистити світ від скверни, його задачею було потурбуватися, щоби в новий, світлий світ потрапили лише гідні цього і ті, кому там знайдеться відповідне місце.
«Надто багато розуму в голові простого робочого — теж недобре. Лише магія здатна передати владу достойним і встановити правильний порядок речей.»
Звичним жестом перевіривши заховані під одягом амулети, сер Майло зайшов у дзеркальний зал.
— Добрий день, панове! Для мене честь вітати вас у себе вдома.
З тими, хто тут зібрався, слід було поводитися дуже ввічливо. Ледве затихли вітання у відповідь, як розмова повернулася до попередньої теми — змісту газет, розкиданих на столі.
— Це не дуже нагадує торжество світла і справедливості! — обурювався магістр Айнар, досить відомий серед цілителів; він присвятив справі Ордена майже сорок років. — Чи я чогось не розумію?