Замок на пагорбі був дуже старим. Колись він слугував резиденцією монархам, потім — домівкою Інквізиції, а тепер належав місцевому відділку НЗАМПІС. Кмітливі міщани охрестили стару фортецю Домом Короля, і, треба визнати, назва прекрасно описувала дійсність.
З вікна мого номера відкривався прекрасний вид на цю історичну пам’ятку — крізь мереживо паровозних димів (готель був розташований поруч з сортувальною станцією). Супроводжуючий із НЗАМПІС щось цвірінькав про свої помилки і проблеми з бронюванням, але я його майже не слухав — рахував паровозні гудки. Кожна трель була неповторним звуковим паспортом відповідного агрегату. Прямо зараз там каталися три невеликих маневрових паротяги (тритактний свисток), щебетання яких безцеремонно обірвав шестикратний рев. Я мало з вікна не вискочив! Це ж ВІН, останній шедевр алхімії, могутній локомотив з парогенератором і електричною передачею зусилля на вісь!!! Швидкість цього чудовиська обмежувалася лише радіусом залізничної колії, а довжина потяга — міцністю зчіпок. Що поробиш, предки не страждали надлишком фантазії і не заклали в залізницю належного запасу міцності.
Я швиденько виштовхав за двері набридливого чиновника і завалився спати під невмовкаючий стукіт коліс і гуркіт сортувальної. Всю ніч мене заколисував улюблений дитячий сон з паровозиками і мною в ролі машиніста. Барвисті вагончики котилися пагорбами Краухарда під найнеймовірнішими кутами, а шум потягів підозріло нагадував торохтіння дядькової вантажівки. Під ранок Шерех вирішив теж відмітитися, і над долинами моїх снів з басовитим гулом промчав летючий агрегат з древніх часів. Техномагія, однак. Добре!
Зранку виявилося, що слухати чиновника треба було уважніше — так круто я ще ні разу не попадав.
Місце, де мені належалося отримати подальші інструкції, виявилося банкетною залою, де ось-ось мав початися прийом. Я стояв поряд з мотоциклом у своїх похідних штанях, бутсах на шнурівці і плащі з зав’язками, з тихим відчаєм розглядаючи дорогі костюми і вечірні сукні гостей. І, що найпротивніше, у мене не було найменшого уявлення, кого там шукати і що робити, якщо ми так і не зустрінемося. А якщо повертатися в номер, то це зайва година, і все-одно я буду виглядати, як нечепура. Де в Фінкауні за півгодини знайти фрак? І скільки це буде коштувати?…
Звичайна людина би впала у відчай, білого би трафив шляк, але чорного такими дурницями не проймеш.
Та якого Шереха? Хто мені казав, що некроманти — мужики з дивацтвами? Ну і фіг! Вони самі вині, що підіслали мені вчора ввечері слабоумного.
Я кинув на себе чистяче прокляття, підв’язав окуляри до верхнього ґудзика безрукавки і рішучим кроком рушив досередини. Видно, чогось такого від деяких гостей і чекали, бо швейцар навіть не поморщився, а поклонився мені так само поважно, як і всім іншим:
— Радий вітати вас на третьому щорічному симпозіумі з проблем прикладної магії, сер! Реєстрація учасників за стійкою справа.
Я почимчикував до стійки і з деяким здивуванням отримав готовий бейджик зі своїм іменем і вказівкою «секція номер п’ять». Так, глядиш, мені ще і доповідь доведеться робити. Цікаво, про що? Я начепив бейджика поверх окулярів (більше не було де) і націлився в бік багатообіцяючого подзенькування.
Атмосфера навколо була якась не дуже робоча. Народ шпацирував паркетом, збирався купками, вітався, знайомився і щось обговорював. Епіцентром руху слугував довгий ряд столиків, заставлених тарілками, тацями і пірамідками кришталево-сяючих фужерів.
О, це по-нашому! Ніяких привітальних промов, спочатку фуршет, потім — балаканина. Я навалив на таріль кошичків з салатами і спробував знайти серед напоїв щось міцніше за мінералку (знав би — з собою би приніс). Над столом кріпився стенд з розписаними місцем і часом засідання кожної секції.
— Зробив би диплом у Чарака, був би зараз на самому вістрі прогресу.
П’ята секція називалася «Проблеми ретроспективної анімації», а ззаду до мене підкрався Сатал.
— Добрий день!
Улюблений вчитель виглядав просто шикарно в своєму темно-сірому костюмі (схоже, я єдиний приперся сюди в шкірі). Радувало, що коментувати мій зовнішній вигляд ніхто собі не дозволив: видно, любителям прикладної магії вже доводилося зустрічатися з магами бойовими. Всі делегати спокійно займалися своїми справами, і лише якийсь маніячного вигляду дідок витріщався на мене так, наче миша побачив. Я втупився йому в очі у відповідь, з тихим злорадством очікуючи, коли чому доведеться відступити: битися в такому людному місці жоден чорний собі не дозволить. Життєвий досвід підказував мені, що загравати з агресивним бувалим чаклуном сенсу нема: конфлікту цим не зупиниш, але сам будеш почуватися, як опльований. Дідок набурмосився і чітко промовив «Хах!» Старий маразматик! Преться до мене, вирішив познайомитися.