— Пане Сатал.
— Пане Аксель. Мій учень — Тангор.
Образливо, звичайно, коли тебе представляють як підмайстра, але це краще, ніж залишитися зі старим досвідченим чаклуном сам-на-сам. Я посміхнувся з такою міною, за яку навіть власному відображенню в дзеркалі хочеться начистити пику, і проспівав:
— Добрий день!
Дідок холодно прищурився:
— Переграєш. — І вже Саталові: — Такий самий нахаба, як і його батько! Хоч вони, здавалось би, майже незнайомі.
— Спадковість, — знизав плечима любий вчитель.
Дідок фиркнув, розвернувся і, не прощаючись, рушив теребити нерву комусь ще. Ото мені не щастить на знайомства…
— Заздрить, — констатував Сатал. — Він до Михандрова рік з лишком підходи шукав, а ти за місяць впорався.
— Шкода, ніхто про це не знає.
— Жартуєш? Шоб Аксель визнав, що прийняв допомогу від Тангора? Та він скорше вдавиться!
— А чого так? — Мене почало дратувати таке ставлення. Да, я вже чув про бурхливе минуле моєї родини. Але коли це було!
Сатал акуратно повернувся спиною до проходу і стишеним голосом почав віщати:
— Твій дідусь його два роки в кайданах протримав за якийсь кримінал, і думаю, кайданами все не обмежувалося. З того часу Аксель законослухняний до противного, але жоден колишній інквізитор в його регіоні надовго не затримується. А твій батько зайняв посаду координатора одночасно з ним. Уловив?
Я уловив: крута суміш і заздрощів, ненависті і ущемленого самолюбства чітко вела старого мага на ціль. Значить, відпочинок на Південному Узбережжі мені не світить.
Сатал несподівано розслабився і підвищив голос:
— Робитимеш доповідь?
— Про що?
— Та без різниці! П’ята секція збирається вперше, тобі вистачить вийти на трибуну і постояти.
Ага! Дати народу повитріщатися на живого некроманта. Ніби мені ще мало неприємностей…
Довелося нагадати:
— Я — алхімік!
— Ага, ага. А лабораторія вищого захисту тобі нащо?
— Хочу зробити ще один амулет. Для мотоцикла, — спритно вивернувся я. — Безпека — наше все!
Взнаю, хто йому нашептав, проклену!
Сатал скептично мугикнув. У цей самий момент надсадне виття змусило розмови в залі замовкнути, деякі гості здригнулися, хтось навіть присів.
Мій мотоцикл знову намагалися вкрасти.
— Підеш? — поцікавився Сатал.
— Дам їм ще один шанс, — наморщився я, активуючи ключа, який тепер працював на відстані до двадцяти метрів (мені ще минулого разу набридло бігати сходами вгору-вниз). Неприємний звук наче відрізало.
Десь за хвилину через зал з незалежним виглядом прочовгали четверо бойових магів в мундирах.
— Що, армійці теж тут?
— А як же! У них ціла секція є, друга.
Я спробував уявити список своїх поточних проблем, збився з рахунку і плюнув на це діло. Сьогодні — банкет, най хоч небо трісне.
Весь залишок вечора я потратив на дегустацію делікатесів, половиною вуха слухаючи спічі організаторів конференції, які вони промовляли прямо тут, коло столу. А мерзопакосний Аксель здійснював інформаційну диверсію: старий обійшов весь зал і всім, з ким розмовляв, натякав на присутність діючого некроманта. («Он той юнак, бачите? І мотоцикл верещав теж у нього. Не правда, кумедні чари?»)
Не чекав від координатора регіону такої дрібничковості! Хоча, чого б і ні? Йому ж це нічого не коштувало.
Старий будинок давав Лаванді Кілозо масу цікавих можливостей, про які нинішні мешканці маєтку, можливо, навіть не здогадувалися.
За стіною, в апартаментах, перед якими ненав’язливо вартували двоє неприємного виду слуг, Дерик зустрічався з одним із Посвячених, про особи яких Лаванда все ще не мала найменшої уяви. В своєму лігві Чудесники на дрібниці не розмінювалися: анонімність і спокій лідерів секти забезпечували люди з явними ознаками зміненої свідомості.
«Господаря маєтку можна кидати за ґрати хоч уже: Духовний Патронат ще при інквізиції заборонили.» Хоча, як і багато чого іншого, чим сектанти, тим не менше, користувалися без всяких застережень.
— Добрий день, Вчителю, — задеренчав фужер.