Все, нічого нового в цьому житті я вже не навчуся. Троє чорних, які піклуються одне про одного. Це вже організація!
Сатал сказав ще щось несуттєве і пішов.
У скронях разом з кров’ю бився полонений дух, всієї могутності Шереха виявилося недостатньо, щоби його знищити. Жива істота сама знала, як вона повинна бути влаштована, для того, щоби проявитися в реальності, допомога некроманта їй більше була не потрібна. Все, чого ми з Шерехом добилися, — трохи відстрочити фінал. В якийсь момент чужа свідомість пробудиться, на короткий момент ми опинимося удвох в одному тілі, а потім обоє помремо: чорне Джерело не витримає такого знущання над собою. Що можна зробити з цього приводу, я не уявляв, а запитатися не було в кого.
Невже, все-таки, гаплик?
Глава 26
Не всім відома причина, чому постраждалих чаклунів першим ділом накачують блокаторами. Лікуванню це теж допомагає, але все ж основна турбота цілителів — не дати скаліченому чаклунові розгулятися. Магія сильно вивертає мізки, а втрата контролю над нею дуже дорого обходиться оточенню. Чи варто казати, що моє прагнення обійтися без еліксирів цілителі категорично не розуміли? І от мені, не дивлячись на напівпритомний стан, доводилося до хрипоти сперечатися з ними, доказуючи, що з тим самим успіхом можна дати мені миш’яку — результат буде однаковим. Та і з наслідками для оточення я був не впевнений: відкат від ритуалу вийшов надто слабким. Куди ділася решта енергії, накопиченої плетіннями?
Цілий день до мене ходили якісь світила місцевого масштабу, не даючи відпочити і зосередитися. Видимої користі від них не було. Відвідувачі замислено хитали головами і з цікавістю розглядали тонкі спіральної форми опіки, які залишила на моїх руках та довбана ворожба. Найбільш безпосередній з гостей (природньо, білий) після огляду задав супроводжуючому кумедне запитання: «Він розуміє, коли до нього говорять?» Так, так, не лише розумію, а і сформулювати можу непогано!
Ніч теж пройшла неспокійно: мене переслідували незрозумілі звуки, запахи і уривки чужих марень. Але, принаймні, я міг спати — якби не допомога Шереха, перший же сон став для мене смертним. Сказати про це Саталу? Ні, краще не казати нікому. Напевне, з нині живих я єдиний, хто готовий прийняти допомогу у чудовиська з мораллю, у інших ідея довіритися Шерехові викличе лише нервовий тік.
Зранку я виявив біля ліжка улюбленого вчителя, ніби він нікуди і не йшов.
— Добрий день!
— Здоров, здоров. — Сатал виглядав трохи збентеженим. Тримайте мене четверо! — Ти, тойво, встати зможеш?
— А треба?
Він важко зітхнув:
— Треба!
Я почав виповзати з-під коца. Ось так навіть померти спокійно не дадуть!
— Проблеми у нас, розумієш? — Сатал намагався подавати мені речі і лише цим заважав. — Преса рве і мече: хтось їм сказав, що у нас зомбі розбіглися.
Природньо! Щоби той, хто потратив стільки грошей на дорогущу отруту, не почав розвивати успіх?
— А я при чому?
— За версією писак, мерці перебили своїх творців, і тепер їх нема кому зупинити. Ну, знаєш, як в бульварних книжках?
А як же, знаю. Профани плутають зомбі з ґулями, від цього все зло. Так, звичайно, оживлена якимось ідіотом кицька або песик можуть завдати лиха, але довго вони бушувати на волі не здатні — імпульс реанімуючих проклять слабне, і кровожерливий зобі просто розвалюється на шматки. На відміну від породжених Потойбічним ґулів, рукотворні мерці вельми нестабільні.
— А я, виходить, визнаний експерт?
— Щось на кшталт.
Ось! Цього я найбільше і боявся.
— Та алхімік ти! Алхімік! Лише пресу вгамуй.
Що найнеприємніше — вибору не було. Якщо підсунути в якості експерта когось іншого, журналюги йому нізащо не повірять, а серед винних все-одно виявлюся я. Тонко продумана комбінація! Сподіваюся, той, хто її планував, не розраховував на мою присутність в живому вигляді. Тому що я злий, а коли я злий, мене навіть Шерех боїться.
Прокляну! Сам не встигну — Саталу заповім. В мареннях буду приходити до самої смерті, в жовтий дім запроторю, мікстури гіркі ковтати з проносним ефектом. Будуть сцятися і плакати, сцятися і плакати! У людей таких слів нема, щоб описати, що я з ними зроблю.
Напевне, загальний хід моїх думок можна було прочитати з виразу обличчя, тому що спочатку представники місцевого нагляду спробували провести конференцію без моєї участі. Вони жваво відповідали на град запитань, не даючи мені відкрити рота. Дискусія нагадувала спробу переконати цнотливу панну, що драконів не існує. «Як це — не існує?!» Але довго лафа продовжуватися не могла — один жевжик з блокнотом очевидно націлився на мене, і я похмура посміхнувся: «Ну-ну, спробуй».