Торбу вдалося непомітно підсунути до отвору водостоку — прямий магістральний зомбіпровід. Решту маніпуляцій можна було виконувати у всіх на очах, щоби уникнути підозр у злому умислі. Я став вибиратися з натовпу і тут же був перехоплений улюбленим вчителем. І хтось ще мені казатиме, що це не навмисне керований бардак?
— Ти чого сюди приперся? — підозріливо примружився Сатал.
Я набув максимально наївного виразу і закліпав очима.
— Допомагати. Раптом — справді зомбі!
Сатал мовчки поплямкав губами, імовірно, лічив одразу до тридцяти п’яти.
— Навіть не думай влізти в це! — відчеканив він. — За саму лише спробу в такий карантин зажену, що Шерех не знайде. Ти з твоїми травмами пів-міста можеш зрівняти з землею одним пчихом.
Сам такий.
Але прогнати мене не прогнали, лише приставили до команди цілителів — щоби був під рукою і на очах. Власне, цього я і добивався. Влаштувавшись біля лікарської карети, я відкрив бляшанку з-під цукерок і витрусив на долоню масивний мідний диск, що нагадував гру в лабіринти.
Штатний лікар одразу матеріалізувався поряд зі мною.
— Вам не можна ворожити!!!
— А я і не ворожу. Це головоломка.
Амулет в моїх руках був одним цілим з ордою шестипалих големів і реагував а доторки, задаючи (в цьому вся сіль!) точку збору груп в межах території контролю, а далі кожен «мурах» сам вибирав найкращий маршрут для досягнення цілі. Ніякої магії, правда, зі зворотнім зв’язком деякі проблеми, але в даному випадку складних дій не потрібно. Мої губи нестримно розповзалися в зловісній посмішці….
Від зойку, який пролунав через кілька секунд, натурально задзвеніли шиби. Ага, ага! Вигляд мураха розміром з долоню навіть чорного приголомшить, а вже як воно білому — виявити поряд з собою таку штуковину… Тут логіка вже відключається, діють самі рефлекси.
Ще за мить з будівлі з усіх щілин, забувши про двері і не переймаючись зніманням охоронних систем, линули сектанти і їх жертви, вперемішку. Вибиваючи віконні рами, проламуючи живопліт, бачачи, як ті, хто біжить перший, корчаться під ударами периметра, і все-одно не спиняючись ні на секунди. Добре хоч, будинок двоповерховий, а то повбивалися би всі до холєри. Жандарми від такого видовища оторопіли.
— Чого завмерли? Хапай їх скорше!!!
Точки, що позначали на амулеті положення големів, запульсували: хтось там ще зберігав достатньо самоконтролю, щоби спробувати роздушити повзучу гидоту. Мурахам-то байдуже, вони ж з частинок, а я зрадів і натиснув руну «атака на тепло». Отримавши команду, конструкти потягнулися до предметів, що мали температуру людського тіла, і закріпилися на них (а ще в мене в арсеналі є команда «проникнення досередини»).
Периметр затріщав і осипався — суперника було морально знищено. Я дав големам команду на повернення, вони перекинулися на маленьких (не більшими за ніготь) павучків і заспішили назад в торбину. Ось так! Ніяких слідів злочину. Тих, хто буде кричати про навалу гігантських комах, вважатимуть божевільними або любителями «дряконячих сліз».
«Наглядівці», звичайно, ґав не ловили: бійці кинулися досередини в той самий момент, як розпалося закляття. Воювати там вже було ні з ким, але щоб захопити трофеї — саме те. Надвір потягнулися ноші з калічками і дурниками, зляканими, перемазаними брудом і абсолютно несвідомими причин дивних поворотів своєї долі. Останнім поліцейські вивели під руки літнього пана, роздряпаного до крові (големи таких ран завдати не могли, це він сам себе). Погляд Чудесника блукав, тіло зводили судоми, ніби досі намагаючись пострушувати з себе невидимих тварюк. Цікаво, він завжди виглядав як буйний вар’ят, чи лише тепер зовнішнє досягнуло рівноваги з внутрішнім? Та плювати! Ефект не гірше, ніж від чорної ворожби.
— Твоїх рук діло?
Аксель. Цікавість замучила. А, йшов би він до Короля!
— Не розумію, про що ви?
— Тобі це подобається? — Моїх заперечень чаклун наче й не помітив. — Їх безпомічність приносить тобі задоволення? Радій, радій. Але пам’ятай: ця радість входить в душу, як отрута, і виходить лише з кров’ю!