До дому їхали вантажівкою шефа.
— Чалий шкутильгає, — збентежено пояснив Джо. — Містер Бірс наклав йому компрес і велів не напружувати ногу якийсь час.
Я співчутливо похитав головою: коняці шістнадцять років, йому не до цілителя пора, а на живодерню. Як на мене, їм давно час було завести авто, можна навіть на нову армійську модель розоритися (головне, не проговоритися про це Джо — бідненький, буде плакати цілу ніч). Вдома вже накрили стіл, але шеф Гарлік їхати не поспішав. Здається, вони з мамою про щось домовилися, і він таким способом намагався наполягти на своєму. В результаті, обідали вчотирьох, але мене це анітрохи не дратувало (треба хоча б зобразити обурення),
Цікаво, що вони замислили?
Коли Джо поніс на кухню пусту супницю і не повернувся, а мама пересіла ближче до мене, стало зрозуміло — зараз буде розмова.
— Томасе, минулого літа ти питався у мене про свого батька. Мушу визнати, я тоді відповіла на твоє питання не надто чесно, — почала моя мати здалеку.
Я твердо вирішив не жартувати — почуття гумору у мене зараз може виявитися дуже дивним.
— Мені потрібно тобі багато чого розповісти.
Сподіваюся, оповідання не потягне на скриню салемських братчиків.
— Справа в тому, що твій батько походив з дуже відомої родини, в якомусь роді — династії. Кілька поколінь твої предків присвятили життя наглядові за магією.
Цікаве формулювання для цілей інквізиції.
— Я знаю, ти не дуже любиш блюстителів законності, що само по собі не гріх…
Коли ж Гарлік встиг це помітити?
— … але, сподіваюся, ти його зрозумієш. Тодер вибрав кар’єру стража порядку не зовсім за велінням душі. Його батьки у свій час наполягли, щоби він закінчив церковну школу…
Ймовірно, мама намагалася пояснити, що тато не міг влаштуватися краще через надто специфічну освіту — богоугодну таку.
— Коледж Святої Інквізиції, — розсіяно поправив її я.
До Реформації це був рівень нинішньої Академії Права.
— Ти знаєш? — приголомшено видихнула вона.
Я лише стенув плечима.
— Читав досьє. Цікаво.
У неї якось підозріло затремтіли губи.
— Вибач! Я не думала, що для тебе це так важливо.
Мммм. Схоже, маленька мила родинна бесіда обломилася.
Ось такі відкриваєш для себе, що твої батьки також люди і здатні робити дурниці.
— Ма! Не починай. До мене не просто треба ставитися, як до дорослого, я і є дорослий. І вже досить давно. Чому якийсь Хемаліс з білих відкриває мені очі на правду? Це принизливо. У членів сім’ї не повинно бути одне від одного таємниць, принаймні, таких.
Вона збентежилася і замовкла, а я вирішив зробити скидку на потрясіння: чужий досвід підказував мені, що люди живуть наполовину в минулому, і зараз на неї цілком могла линути вся гірка правда тої давньої втрати. Яке щастя, що чорні в принципі не здатні на щось таке!
— Крутий? — спокійно уточнив Гарлік зі свого місця.
Так, без виклику, просто запитав.
— Скорше — стурбоваий. Ні, не цим. Просто, турбот у мене багато.
Ні до чого маму ще і Чудесниками лякати.
— А сюди чого приїхав?
Шеф як завжди зрить в корінь: чорні ностальгією не страждають.
— Відновлювати душевну рівновагу. Навантаження у мене останнім часом просто надмірні!
Навіть не збрехав. Я дуже сподівався відновити душевну рівновагу. Гарлік встав і поважно розкланявся. Розгублена мама почала метушливо прибирати зі столу. Напевне, їй було нелегко зрозуміти, що її чистосердечне зізнання сильно запізнилося. Сама винна — треба було слухати, що радив розумний чорний в мій минулий приїзд! Три до одного — це вона переконала Гарліка «не тривожити хлопчика» розповідями про татка. З іншого боку, а що би помінялося?
Однак, почуття вини — це добре (у домашніх буде менше приводів придивлятися до моїх дивацтв). У відсутність меншеньких я легко зіграю роль чорного мага на відпочинку, якщо лише Гарлік не озадачиться запитанням, чому Джерело завжди при мені (чую — не все йому начальство розповіло, ох, не все),
Тої ж ночі я вирушив до тайника, без ліхтаря. Чорний маг може собі дозволити і не таке, навіть в Краухарді. Пригадую, ще під час погулянок з дядьком мене вразило, що вночі у нас не так вже й темно — над кущами водили кола чарики (найменш небезпечні з нежитів), туман в долах помітно світився, а верхи гір оточував примарний зелений ореол. Натурально — страшна казка. В будинку нового алхіміка горіло світло, а на машинному дворі брехав собака (дядькові живі сторожі були непотрібні). Пробиратися в розщелину довелося майже навпомацки, але чорні не відають страху, та і здоровий ґлузд у мене останнім часом працював через раз.