Коли я добрався до місця першої пересадки, виявилося, що світ для білих не просто виглядає інакшим, він і є інакшим. Ніколи б не подумав, що сидіння на лавиці, вдень, у всіх на очах, може створити людині проблеми! Все просто: я вияснив розклад, придбав квиток на потрібний потяг, а заодно величезну паляницю з м’ясом (не надто характерна для білих їжа). Вокзал в районному центрі не дуже перевищував розмірами Вузлову, але народ бігав, метушився, а мені хотілося ненадовго розслабитися. Я пішов на дальній кінець перону, влаштувався на самотній лавиці і приготувався спокійно перекусити. З’їсти вдалося лише половину.
— Гей! Це наша лавиця. На ній сидіти лише за гроші можна.
Ну що таке, хвилинки спокійно відпочити не дадуть! Думаю, мій мученицький погляд як ніколи відповідав вибраному образові.
— Ти шо, глухий? Жени сюди свої копійки!
На мене насідали трійко шкетів мого зросту, але не мого рівня — я таких без всякої магії можу на лікоть намотати (навіть тепер, що багато про що казало). Напевне, до чорних така шпана просто не чіпляється — боїться прочухана. Я стояв перед дилемою: віддати їм гроші означало застрягнути тут надовго, а побити їх до півсмерті — вийти з образу. Може, просто спопелити? Нема людини — нема проблеми.
— Що тут відбувається?! — Грізний вигук змусив незґрабних нападників підскочити і майже миттєво зникнути з очей.
— Ти як, хлопче? — мене ззаду гупнули по спині.
Пр-р-рикопаю….
— Дякую, добре.
Сподіваюся, від вирішить, що тремчу я від страху, а не від люті, тому що кидатися з кулаками на жандарма в моєму положенні — остатня справа. Біля лавиці стояв типовий представник влади — з животом, в не надто новому, але старанно випрасуваному мундирі капрала. Він уважно оглянув мене, мій благенький багаж і дружньо поцікавився:
— Нічого не взяли?
— Ні. — В обличчя йому я намагався не дивитися: очі мене зрадять.
— Мандруєш сам, так? І куди зібрався?
— В Редстон, — трохи знічено посміхнувся я. — Буду поступати в університет.
— А ти відчайдушний хлопець, як я бачу. Пішли зі мною, недобре сидіти самому в такому місці.
Документів у мене не попросили, і це добре, бо позичений Йоганом паспорт ніякої перевірки би не витримав. Співчутливий капрал відвів мене у привокзальний відділок, напоїв гарячим чаєм і особисто посадив на потрібний потяг. Ніколи б не подумав, що жандарми на таке здатні! З іншого боку, зазвичай, чорні їм завдають проблем зовсім іншого роду.
Урок було засвоєно. Після цього інциденту я пересувався лише в натовпі, а відпочивати влаштовувався поряд з жандармськими гніздовищами, тобто, роби все прямо протилежне своїм нормальним звичкам. Не тому, що чогось боявся — це відчуття мені, як і раніше, було недоступне. Просто лева під овечим хутром краще за все видно саме вовкам. А я ще дивувався, чому білі так не люблять подорожувати! Для них будь-який переїзд — справжнє пекло. Звичайні люди можуть поводитися гірше всякого чорного, особливо, якщо ці люди мають справу з чужинцем, який не може ні на що відповісти.
Зі всіма пересадками і плутанням слідів, я добирався до Редстона вісім діб. На момент прибуття, нерви мої були натягнуті до максимуму. Мене два рази намагалися тупо вдурити, раз — пограбувати, і це не рахуючи дрібного хамства і зневаги. Було таке відчуття, що ще трошки, і я сам запишуся в Чудесники, щоби всім їм кисло стало. На останньому перегоні мені вдалося прибитися до компанії білих, які подорожували разом, і стало простіше, хоча їх теж хтось намагався обшукати. При прощанні чарівна блондиночка цьомкнула мене в щоку і назвала найрішучішим білим магом (!) на світі. Дýмки про те, що таку твердість здатен проявляти неініційований білий, у них просто не виникло.
До офісу НЗМАПІС я мчав, як метелик на вогонь. Бажання знімати номер в готелі і виясняти, якими приколами обернеться ще й це заняття, у мене не було ніякого. Залишався останній ривок — достукатися до Ларкеса. Своє посвідчення співробітника НЗАМПІС я здав при звільненні, тому мені треба було привернути увагу старшого координатора через звичайні канали. Інакше нафіга був весь цирк.
Черговий, побачивши відвідувача з мішком і валізою, напружився і щось пересунув на конторці, скорше за все, активував якийсь захист. То був, мабуть, єдиний раз, коли до білого поставилися з підозрою.
— Як я можу знайти пана Ларкеса?
— Вам призначено?
— Ні, мені дуже потрібно з ним поговорити.
Черговий насупився.
— Пан Ларкес зайнятий і не приймає без запису. Записатися на прийом ви можете по телефону у секретаря.