— Якщо він зайнятий, я зачекаю.
Нема смислу сперечатися з клерком! Я влаштувався у кріслі для відвідувачів і упіймав себе на думці, що вже робив так раніше, з іншим координатором. Не вперше. Якщо знадобиться, я тут навіть заночую.
Десь за півгодини черговий вибрався з-за конторки і приніс мені горнятко чаю. Напевне, це така властивість усіх білих — від них або вимагають грошей, або їм дають чай.
— Взагалі-то це не входить в мої обов’язки, але хочу сказати, що старший координатор найближчим часом не з’являтиметься, він поїхав.
Моє серце буквально пропустило удар.
— Куди? — вражено прошепотів я.
— В Суессон, керувати якимось розслідуванням.
Якщо вам хтось скаже, що померти від потрясіння здатні лише білі, плюньте йому в очі. Моє життя було на волосинці. В очах потемніло, голос чергового, який щось пропонував і радив, долинав геть здалека, перед очима миготіли картинки з колишнього життя, причому, не мого. Ще трошки, і плани Чудесників втілилися би в реальність, але тут сердешний клерк спробував викликати мені цілителя, я уявив, що почнеться, якщо мене оглядатиме білий маг, і різко повернувся до життя.
— Вибачте за турботу, всього доброго!
І я виметнувся з управління раніше, ніж черговий запитав сам себе, що це тут за такі дивні білі шастають.
Ненавиджу! Я стільки сил потратив, щоби добратися до нього, а він попер туди, звідки я приїхав. І чому мені здається, що розслідування, яким Ларкес зібрався керувати, безпосередньо стосується моєї персони? Цікаво, скільки часу знадобиться старшому координатору, щоби додати два і два і зрозуміти, що його обшукали? Він чоловік розумний. Думаю, краще мені не розраховувати на допомогу НЗАМПІС і, взагалі, триматися від «нагляду» якнайдалі. Боронь предки, вони змовляться з Чудесниками і почнуть мене травити гуртом?
Я чітко розумів, що фарс, початий майже без надій на успіх, надто затягнувся, і чим далі, тим складніше мені буде «воскреснути». Але як бути з передчуттями? І що гірше — з моїм положенням старшого? Недаремно серед чорних так мало охочих до влади. Приємно, звичайно, відчувати себе главою сім’ї, хай вона і складається наполовину з білих, але така позиція несе з собою і деякі обов’язки. Я повинен захищати клан! У чорних старший не може виявитися слабаком, це страшна ганьба до кінця днів, а живуть маги довго. Якщо хтось здогадається, що я знав про загрозу для родини, але все-одно відступився, моє суспільне положення ніколи не підніметься вище плінтуса. І плювати буде іншим чорним на мою силу! Тавро невдахи буде переслідувати мене до смерті.
Мені потрібен був план, і мені потрібен був притулок. Останнє я зрозумів з деяким запізненням. За минулі два роки Редстон помінявся, став тривожнішим, чи що, більш недовірливим. Додалося жандармів на вулицях, захисних амулетів на хатах і під’їздах (хтось непогано на цьому заробив). В суесонській глухомані я добряче відстав від життя, може статися, що при спробі заселитися в готель портьє поставиться до своїх обов’язків серйозніше, ніж працівники колії, і вимагатиме активувати печать на паспорті. І тут виявиться, що папери належать не мені. Причому перевірку документів може влаштувати кожен жандарм — це їх законне право.
Я спиною відчув чийсь уважний погляд і з незалежним виглядом повернув у найближчий провулок. Виявилося, що розумні ноги, у відчаї добитися чогось від дурної голови, самі прийняли рішення. Я йшов до знайомої «балакухи», єдиної людини, яка не засуджувала мене за незаконну діяльність (не рахуючи небіжчика-дядька, звичайно). Залишалося сподіватися, що за стільки років вона нікуди не переїхала.
Міс Фіберті була вдома. Зовні вона зовсім не змінилася, якщо не рахувати нових окулярів.
— Здрастуй, Томасе! Заходь, не стій на порозі. Проходь, сідай. Кава, чай?
Звідкись миттю з’явився знайомий пузатий чайник і маленькі цукрові тістечка.
— Е-е… Тобі не сподобався роман? — допитувалася господиня. — Я не могла тебе відшукати, щоби показати рукопис.
— Та ні, роман нормальний.
— Хочеш екземпляр з авторським підписом? — Вона старанно не звертала уваги на мій вигляд. — А мені підпишеш?
— Все, що хочете, міс Фіберті. Можу я залишитися у вас на ніч?
Вона гигикнула.
— Взагалі-то, Томасе, дівчатам таке не пропонують. Але що вже з тобою робити, залишайся.
Я просто-таки розплився в кріслі, від полегшення у мене аж в скронях потягнуло. Чудово! Відпочинок в безпечному місці — це саме те, що мені було треба. До ранку я візьму себе в руки і щось надумаю.
— Томасе, в тебе проблеми? — обережно уточнила міс Фіберті.