Я спокійно протягнув жандармові свій підмінений паспорт. Він перевірив активність печаті, зробив якісь записи і повернув мені документ. Все, з цього моменту я — злочинець, оскільки надав чуже ім’я представникові влади.
— Чи можу я запитати, в чому справа, сер? — Міс Фіберті випередила моє запитання.
Жандарм повернув їй папери і трохи повагався, очевидно, визначаючи для себе межі допустимої відвертості:
— В поїзді скоєно злочин. Ми просимо пасажирів, по можливості, не залишати купе і не сходити з потяга, не повідомивши інспектора Ґрафта. Його можна знайти у вагоні-ресторані.
Жандарм пішов, міс Фіберті уважно спостерігала з мною.
— Йогане, я думаю, тобі буде краще не виходити з купе.
Так, знаю, зазвичай білі занадто легко погоджуються з усім, щоби виявляти надмірну допитливість.
— Не буду, — пообіцяв як.
Сенс? Зараз все-одно ніхто нічого не знає. Завтра чутки розійдуться, і я легко виясню все, що треба, та хоч у тої ж Ненсі.
Глава 33
Всю ніч в коридорі гупали і притишеними голосами перемовлялися поліцейські (і це перший клас!), а, прокинувшись вранці, я зрозумів, що потяг стоїть. За вікном вагону щільною стіною цвіли вишні, сердиті пасажири гуділи, від чого виникало відчуття, наче сидиш у вулику. При спробі висунути носа з купе, в коридорі виявився жандарм.
Що ж у них таке сталося, що поліцейські як звар’ювали? Затримати експрес, загнати його на запасний шлях якогось безіменного роз’їзду і парити пасажирів, половина з яких заплатила саме за швидкість!
Взнати, що про це думає народ, не вийшло: сніданок подали прямо в купе. Я замовив собі хліба, сиру і яєшню з помідорами. В якості напою білому принесли склянку молока, але міс Фіберті пошкодувала мене і взяла собі пива. Варто було офіціантові вийти за двері, як ми помінялися.
— Що би я без тебе робив, Кларо!
— Став би головним підозрюваним, — усміхнулася міс Фіберті.
— Вірно.
За стінкою хтось з кимось лаявся, але слів було не розібрати. А що там слухати? Потяг стоїть, люди запізнюються. Я-то зустрічей в Хо-Каргу наперед не призначав, тому єдиною моєю проблемою була запалена цікавість. Коридором знову і знову тупали кроки — поліцейські водили на допит пасажирів, починаючи з хвоста поїзду, значить, подія сталася там. Вкрали щось по-крупному? Знову Чудесники? Заборонена ворожба? Я, може, я сам собі подумки наврочив, і міс Фіберті таки напише про жорстоке вбивство в експресі? У кого б запитати…
До нас черга дійшла лише в обід, весь цей час потяг стояв. І це трансконтинентальний експрес, який ніколи не запізнюється більше, ніж на півгодини!
Першим покликали мене. Я йшов, подумки повторюючи формули медитації, наполовину занурившись в транс і шкодуючи, що не можна взяти з собою дядькову вервечку — надто вже специфічна там форма. Одна справа — дурити людей, які на тебе другий раз і не подивляться, а інша — брехати поліцейському слідчому, який, за визначенням, може бачити злочинців наскрізь. Тут потрібен серйозний підхід.
Жандарми непогано влаштувалися у вагоні-ресторані: всі столики було завалено паперами і чиїмось шматтям, папки і коробки з матеріалами справи стояли і на підлозі, впевнено витісняючи людей. Тут і там око спотикалося об незмінний атрибут будь-якої контори — пусті горнятка від кави. Прямо як додому потрапив. Вільний стілець був лише один, на нього я і сів, повністю віддавшись ритмові медитації. Очі довелося розплющити якнайширше: міс Фіберті стверджувала, що лише так вони не світяться від єхидства.
Мене розглядав невиразний типчик в цивільному, патлатий, з понурим обличчям агента похоронного бюро, але без характерного лоску — такому хороших грошей не заплатять. Я не зробив помилки і не розслабився. От би ще придумати спосіб, як почервоніти….
— Йоган Кітото? — втомлено спитався поліцейський.
Я несміливо кивнув. Нашого природник, скорше за все, все дитинство дражнили за таке прізвище.
— Я — інспектор Ґрафт. Мені потрібно задати вам декілька запитань.
— Про що?
Білі дотошні, щирі і безпосередні, треба це постійно собі нагадувати. Ідею субординації вони сприймають заледве, а ритуал спілкування з вищими за посадою безбожно перекривляють, не бачачи в ньому сенсу. Чорному відтворити таку поведінку непросто, це вам не тупо посміхатися.
— Наприклад, про тварин. Ви любите тварин?
— Дивлячись, яких, — це міф, що білі люблять всіх і вся, — один раз мене укусив собака. Мені було років десять, а старий мастиф був трохи підсліпуватий і просто не зрозумів, що до нього підійшла дитина..