Але буря закінчувалася, двірники енергійно прибирали з вулиць дрібний солений пил, і мене знову доводилося йти на зустріч з людьми, впевненими, що минулого не існує. Самі вони дійшли до такого висновку, чи хтось їх переконав, що древніми епохами можна нехтувати, я не знав. Чудесники, судячи з усього, вважали інакше. Як би ще взнати, хто ж правий?
Після двох тижнів цього дурного копирсання Хемаліс ощасливив мене новиною:
— Ви знаєте, майстре Тангоре, тут мене питалися про людей, що цікавляться древньою літературою. Я сказав, що до мене ще не зверталися, але обіцяв при нагоді взнати. Як ви думаєте, це важливо?
Хвала предкам, важке життя навчило білого бути підозріливим!
— Так майстре Хемалісе, це важливо. Нас тут нема!
Не знаю, що за діячі зібралися по мою душу, але спілкуватися з ними мене не тягне. Хороший час залишити гостинну столицю.
Нужда — мати винахідливості, а коли тобі хтось сопе в спину, думки, взагалі, дико пришвидшуються. У мене з’явився план: зайдемо на ціль з іншого боку — від результату. Міркуючи логічно, якщо людина розбирається в древніх артефактах, то звідкись ця людина про них взнала? Напружившись, я зобразив на папері символ, який намозолив мені очі, поки я блукав лігвом виповзня, і вирушив у крамницю древностей. Там я тупо спитався, чи не цікавлять продавця якісь предмети з такими знаками. Хто може оцінити мою знахідку? Гендляр дві години полірував мені мізки, переконуючи принести здобич йому, але я тримався стійко: принесу, але спочатку розвідаю, що це. В кінці кінців, за скромну винагороду на двадцять крон мені дали адресу певного експерта.
Хемаліс, взявшись пояснювати нам, як дістатися до місця, з сумнівом стиснув губи.
— Знаєте, це не дуже хороший район. Там живуть місцеві. Я маю на увазі, дуже місцеві. Вони намагаються не мати з приїжджими нічого спільного, і справ спільних теж не ведуть. Ви переконані, що вам туди треба?
Все логічно. Навряд чи продавець дав би мені адресу конкурента, яким має можливість і бажання перекупити таємничі артефакти.
— Ми повинні туди потрапити! Це питання життя і смерті.
Принаймні, для тих, кого я намагаюся прищучити (ще трохи, і жахлива смерть їм гарантована).
Добиралися довго — в саме Городище фірман заїжджати відмовився. Правду кажучи, екіпажу там і не було що робити: за обновленими фасадами, що набувли образу столичного міста, причаївся реально автентичний ландшафт — вузькі шпарини між будинками, занурені в глибоку тінь, наповнені розмовами жителів і, як не дивно, начисто позбавлені запахі. Як місцевим так вдалося? Певно, магія.
Зигзагоподібні подвір’я і темні брами були стерильними, наче камені пустелі; приглушені запахи їжі позначали положення чайних і пельменних; громадські купальні видавав аромат лаванди (точно, стерилізуюча магія). Напевне, тут навіть підмітати не треба було — ну звідки в такому місці пилюка. Мені стало зрозуміло, чому рикш і автомобілів в столиці набагато більше, ніж екіпажів на кінській силі. Я уявив що мав би робити фірман, якщо коневі захочеться накласти купу, і потім дурнувато посміхався добрих півгодини.
За потрібною мені адреси знаходився будинок, половину якого знесли в ході якогось давнього будівництва (а може, там щось згоріло або завалилася). Тиньковані стіни в розрізі виявилася землебитними і вражали своєю товщиною, за всі минулі роки їх шаруваті злами так і не зустрічалися з небесною вологою. От з таких от коробок і починалося, напевно, поселення торговців селітрою, яке з примхи долі потім перетворилася на столицю Інгерніки.
Те, що потрібний нам будинок належав до неблагополучних, стало ясно одразу, за запахом — він тут був. Легкий дух давно не чищених труб змішувався з кухонним ароматами і сіллю пустелі, залишаючи на язику неприємно гіркоту.
«Расмус Іберлі, оцінка древностей» — пояснював напис на дверях. Дзвінок не працював, довелося стукати.
— Провалюйте геть, не зачинено!
Я вирішив керуватися другою частиною фрази і проігнорувати першу.
Двері, як не дивно, відчинилися без скрипу. Житло оцінювача старовини просочилося стійким запахом стерилізуючих засобів армійського зразка: помирати від сірої чуми господар квартири не хотів, але і на щоденне ритуальне купання його вже не ставало. Зрозуміло, чому: на купі засмальцьованих подушок розкинувся чолов’яга в халаті на голе тіло, а поряд з імпровізованим ложем стояв здоровецький (в половину мого зросту) кальян, паруючи вкрадливо-солодким запахом.