Те, що Расмус Іберлі знав мого батька, я зрозумів зі специфічного погляну. Але якщо Хемаліс при першій зустрічі зблід, то цей тип з сумнівом покосився на мундштук кальяна. Цікаво, що він там курить?
— Я Томас Тангор, добрий день!
— Шо, правда?
— Ні, ми з Королем випили і вирішили тебе провідати.
Таке пояснення сподобалося господареві квартири ще менше, тому він відклав мундштук і сів пряміше.
— А шо треба?
— Особисто мені — задати питання.
Що від нього треба Королю, я не знаю.
Міс Фіберті тихенько ущипнула мене і кивнула на єдиний більш-менш охайний закуток квартири. Там на тумбочці стояв великий дагеротип з акуратно зачорненим кутиком: жінка, чоловік і чарівний малюк виглядали як живі. В чоловікові, непогано так напруживши фантазію, можна було упізнати власника кальяна.
Оцінювач старовини з силою розтер обличчя, намагаючись повернути собі дещицю здатності мислити.
— Живий, значить, — з якоюсь незрозумілою інтонацією промовив він.
— А ваші коли померли? — бовкнув як.
— Тоді же, — процідив крізь зуби він. Я різко пригадав історію з убитими букіністами, яку мені розповідав Ларкес. Зі слів мага, справа була гучною, а серед жертв сектантів були і родини торговців.
— «Слово про Короля»?
— Щезни! — Він брудно вилаявся і почав намацувати мундштук. — Тварюки. Всі — тварюки. Ніяк не заспокоїтеся…
Я знизав плечами:
— Та в мене воно, у мене, не денервуйся. Я про інше хочу запитатися.
М-да, привернути увагу и мене вийшло. Очі Расмуса Іберлі гарячково заблищали.
— І ти… читав?
— Його не читають, — ввічливо уточнив я. — Текст абсолютно ні на що не перекладається. Вміст «Слова» засвоюють за допомогою магічних практик.
Хочу вірити, Шерех не образиться, якщо його назвуть «практикою».
Расмус нарешті лишив у спокої кальян і почав розглядати мене вже з деяким інтересом.
Тим часом я розмірковував про те, що відшукати його живим — величезна удача. Коли люди так інтенсивно споживають речовини, їх вистачає максимум на два-три роки. Хоча, Расмус міг опиратися, намагатися зав’язати, може, до цілителів ходив, а потім брався за старе. Це поки гроші були, нинішній зрив очевидно буде останнім.
Колишній ніби-батьків-соратник рішуче трусонув головою.
— Поцілуй їх у дупу! Думаєш, я знову в це полізу? — Його голос сочився презирством. — Через твою довбану цікавість я втратив все… всіх…
Таке враження, що він взагалі не бачить різниці між мною і небіжчиком-батьком. Сильна в нього трава! Емпат знайшов би спосіб повернути його до реальності, а мені що робити?
Я зустрів погляд Расмуса. У нього були очі мертвої людини, інакше не скажеш. Навіть у Хемаліса, коли той жив у гниючому кварталі з мертвим птахом за шафою, не було таких очей — білий не втратив надії. Ця людина присвятила себе духам минулого, не бажаючи прощатися з тінями тих, хто вже відійшов, а тому була не в силах творити майбутнє. У простих людей так буває.
Але у мене було що сказати живому мерцю.
— Ви помиляєтеся, у мене більш конкретні плани. Я хочу вбити їхню мрію, знищити те, що їм дорожче за життя, те, повтору чого вони прагнуть століттями, жертвуючи всім. Я вирву у них жало. Вони зможуть уявляти себе ким завгодно, але вже ніколи не змусять реальність здригнутися.
Пафосно, визнаю. Але суть справи відбиває.
В напівтемряві його беззуба посмішка виглядала гримасою ґорґулії.
— З ним вони впоралися.
Очевидно, про кого мова.
— Я не він. Я сильніший і можу більше. У мене є друзі, — лише не бовкнути «серед нежиті». — Вони замахувалися на мене тричі, і так і не добилися успіхів, зате їм вдалося привернути мою увагу.
А увага майстра-некроманта — це страшно.
Він спробував сміятися і закашлявся.
— Самовпевнений, як усякий чорний маг.
— Я — алхімік.
Він надовго задумався.
— Ну, раз алхімік, то, може, щось і вийде. Тут, розумієш, дурною силою справу не вирішити, тут розуміння потрібне. Тод міг гори перевертати, армії стосами складати, а от в дрібницях розбиратися не для нього було. Розумієш?
Я кивнув. Дуже характерний для чорних стан. Розум і тонке розуміння приходять до нас на присмерку життя, та і то не до всіх. Добре хоч, живуть маги довго. Долі доводиться старанно штурхати і бити чорного, щоби він почав не боятися, ні (це — ніколи!), але, принаймні задумуватися про майбутнє. А оскільки штрикнути бойового мага і залишитися живим важко, то і розумних серед ініційованих мало.