— І з чого ти збираєшся почати?
— Білий Халак, ритуал Літургії Світла. Я бачив схему того, що Чудесники намагалися провернути, вона мені не зрозуміла. Ритуалові не вистачає якоїсь дуже важливої частини, інакше затрати енергії і очікувані результати не порівнюються. В чому справа?
— А ти і справді шариш. — Він наморщився, дістав з-під подушки пласку пляшчину і зробив з неї кілька ковтків. — Добре. Лише врахуй, подробиць я не пам’ятаю і дещо з тих книжок так і залишилося неперекладеним. Знавців давніх говірок і в ті часи було важко знайти, а тепер тим більше.
Расмус Іберлі заговорив.
Я подав знак міс Фіберті, вона дістала з торбинки планшет і олівець і стала швидко записувати (до того, як податися в «балакухи», моя помічниця працювала стенографісткою, так що за адекватність тексту можна було не боятися). Я слухав, мене цікавила суть.
— Це трохи схоже на те, що розказують священники, але, наче б то, все так і було насправді.
Так, прямо як у священних книгах: жили люди, нічого не знали про магію, і жили вони добре. В перекладених Расмуом книжках про це розповідали рядки древніх легенд (древніх навіть для тих, хто писав ще тоді заборонені гримуари), а у мене перед очима стояли спогади Мессіни Фаулер — небіжчиці, яка жила сто тисяч років тому. Так, влаштувалися вони і справді непогано — ніякої магії, лише алхімія, зате який розмах! А потім їх зжерли фóми. В легендах нашестя Потойбічного називалося «невідоме зло» і сталося один раз (найімовірніше, трикратний кінець світу не поміщався навіть в головах у переписувачів). В кінці кінців, тим, хто вижив, така традиція набридла і вони винайшли якусь зброю проти невідомого ворога. Цікаво, в яку епоху це сталося? Не в часи Набли, точно. Про цивілізацію Бекмарка я нічого не знав, а з Кейптауером у мене не пішло: спогади двічі покійного містера Флапа в голові так і не виплили.
— Займалося цим якесь небесне воїнство, в рукописах ще емблема була — крильця на зоряному фоні. — Расмус теребив мундштук кальяна, зосереджуватися на чомусь йому ставало все складніше. — Далі ми розібратися не встигли. Чи не всім сподобався результат, чи то якісь побічні ефекти були, але люди чомусь захотіли позбавитися цієї зброї. У всіх книжках була засторога не зв’язуватися з цим самим воїнством, що б ти не обіцяли. У Тода була теорія, що Чудесники наші якраз і є ті самі небесні воїни.
— Гм. — Цінність інформації була не те щоби нульова, але для моїх цілей очевидно недостатня. — А де ті книги, які ви перекладали?
— Все було у Тода. Він спонсорував покупки і платив мені за переклади. Коли його вбили, на ринках нічого не виплило. Я думав, колекція залишилася у вдови, а тепер схиляюся до того, що книги знищено.
Не так то це просто — знищити зачаровані гримуари, точно вам кажу. А от якийсь хитрий тайник був дуже навіть в дусі для чорного мага (тут я згадав щілину за парканом дядькової хати).
— Не пам’ятаєте, він їздив кудись, коли віддавав вам книги або забирав їх назад?
— Важко сказати. Ми тоді у Фінкауні жили, він по роботі постійно кудись їздив.
Від Фінкауна до Краухарда багато днів дороги, возитися туди-сюди було б надто помітно. Скорше за все, тайник був десь ближче.
— Дякую вам, Расмусе. — Я поліз у внутрішню кишеню і виписав чек з одного з моїх анонімних рахунків (знав про який лише Джо, значить ніхто не міг заарештувати його після моєї фальшивої смерті). Треба сподіватися, що гроші підуть на благе діло. — Ви би підлікувалися, чи що. Мені ваша допомога ще може знадобитися.
Ми вибралися з просмерділої дезінфекцією квартири, залишивши Расмуса вертіти в руках чека з кривою усмішкою на устах. Моя дурна і недоречна совість була чистою. Залишилося чи ні у ньому щось людське, хай предки вирішують, за такі гроші цілителі зможуть повернути його в норму чисто фізично, все інше — не до мене.
Власне, в Хо-Каргу мене більше нічого не тримало.
— Томасе, — напівпошепки покликала мене міс Фіберті, — думаєш, це правда? Про зброю?
— Дурниці все. — Я крокував глибоко замислений, майже не усвідомлюючи, як ноги знаходять дорогу в лабіринті темних дворів. — Якщо та штука — засіб від нежиті, то чому після її застосування тих стає більше? Напевно що воно призначена для чогось іншого.
— Наприклад?
— Я знизав плечима:
— Хтозна? Може у нашій мові слова такого не існує, для чого вона зроблена. Або ми з такою проблемою поки ще не здибалися.
— Що будеш робити?