Старший координатор зітхнув і заховав підсудне видання в портфель (треба хоча б загальний наклад випуску виявити). Вибури нема, доведеться просити про прикріплення до хлопця особистого куратора. Зазвичай маги до п’ятдесяти років серйозної небезпеки для суспільства не складають, але тут особливий випадок: талановитий некромант, жертва магічних диверсій, та ще і з пробілами у виховання. (Координатор роздратовано згадав про Сатала — немудрий чистильник вчив хлопака бойових прийомів, а треба було викладати етикет!) Так що молодий маг не винен, що незнайомий з традиціями, — сам Ларкес виріс у такій самій обстановці. Головне, де дозволити йому і далі блукати в темряві.
Слово «нахаба» стало ключем до розв’язання проблеми. Ларкес уявив собі максимально кричуще порушення неписаних правил, і наступний крок Тангора став очевидним сам по собі.
Хемаліс любив зелений чай. Деякі білі стали би придумувати з цього приводу складні обґрунтування, згадуючи про необхідність відновлення вологи в організмі і про тонізуючі властивості чаю, але старий букініст просто любив зелений чай. О другій годині по обіді, на самому піку спеки, він завжди робив перерву в справах і приділяв час ритуалові чаю.
Зачарована спиртівка нагріла чайник всього за п’ять хвилин, в прозору воду впали зелені голки і закружляли вертикально, віддавши напоєві свій перший, найтерпкіший смак. Білий наповнив порцелянову філіжанку рідиною солом’яного кольору і долив до заварки води. Наступна порція напою буде мати фруктовий присмак.
У двері подзвонили. Що ж, бувало, клієнти приходили до нього і в цей час — мертва година Хо-Карта. Зазвичай це були люди заможні, які могли дозволити собі лімузин з тепловим насосом на даху. Таких не можна змушувати чекати! Старий метушливо почовгав до дверей.
На порозі стояв чорний маг, невисокий, невизначеного віку і з абсолютно непроникним виразом на фізіономії.
— Добрий день!
Хемаліс відчув непереборне бажання грюкнути дверима перед носом відвідувача і замкнутися зсередини. Але це було б неввічливо, тому старий лише боязливо кивнув:
— І вам неспекотного дня, шановний.
— Томас Тангор тут живе?
Старий букініст полегшено зітхнув:
— Виїхав він! Зранку і виїхав, а куди — не знаю.
— Дякую вам.
Чаклун розвернувся і покрокував в бік ліфта, а білий виповнив таки своє бажання — замкнув двері на всі замки.
Глава 37
Алех Клемент багато міг розповісти про Білий Халак, але його рідко хто про це розпитував. Білий не дивувався. Він з дванадцяти рокі супроводжував матір у експедиції і встиг засвоїти, що відповідей на деякі питання люди знати не бажають. Надто часто маленькі лопаточки археологів звільняють з-під ґрунту щось лякаюче, не сліди життя і побуту, а свідоцтва жахливого кінця. Кому це треба? Наприклад, йому особисто. Білі надзвичайно допитливі, але зовсім не тому, що це так весело — все знати. Знання дає впевненість, спокій душі. Свідоцтв, зібраних іншими, Алехові було замало, він хотів особисто бачити об’єкт своєї пристрасті. Вибір був природнім — археологія. Те, що лякало до непритомності в дитинстві, стало справою всього його життя.
Минулого року Алех вирішив додати до списку пізнаного магію. Рішення стало результатом довгих роздумів і пригоди в компанії бойових магів. Білий був далеким від думки, що може стати рівним чорним, але відчувати себе вічною жертвою обставин йому набридло. Наважившись на ініціацію, Алех пропустив польовий сезон і навіть місце навчання був змушений поміняти — аспіранти факультету древностей не мали часу на магічну практику. Перетворення на мага давало певні переваги, але розрив зі звичною компанією білий важко переживав.
Археологічна партія — це не просто група людей, яка зібралася поїхати кудись щось пошукати, це свого роду сім’я, в ній є старші (умудрені досвідом патріархи) і молодші (наївна, захоплена дрібнота). Рік за роком крихітний табір вирушає в дорогу, назустріч побутовій невлаштованості, диким просторам, а то і ворожому оточенню. Вирушає, об’єднаний могутньою силою — людською допитливістю. І в душі найцинічнішого копача могил теплиться очікування чуда, зіткнення з прекрасним і дивовижним. Романтика! Білим без цього не можна.
Дзвінок від Джима Нурсена пролунав несподівано — на початку весни.
— Ти зараз вільний? Намічається шикарна поїздка на кургани! Поїдеш моїм помічником?
— Зараз?
Час був нехарактерним — середина семестру. Що означало: дешева, в міру кваліфікована робоча сила зі студентів буде для експедиції недосяжна.