— Давайте зараз, — зітхнув некромант. — А то потім… гм… знову якісь справи наваляться.
В старий форт Метью не пустили — послалися на режим секретності. І це на цивільному об’єкті, де він сто разів бував.
«Придумали би щось переконливіше, чи одразу б армійський штандарт на вежу вивісили!»
Куратор ввічливо розкланявся з Тангором і вирушив в портову пивну думати про життя.
Де і просидів три години з карафкою молодого вина, бездумно розглядаючи хвилі, що одна за одною розбивалися об набережну.
За сусіднім столиком старші рибаки мусолили вічні теми: улов і погоду. Хлопчаки запускали на відмілині повітряних зміїв під керівництвом жандарма, обов’язком якого, в принципі, було такого не дозволяти. Компанія так захопилася, що проґавила початок післяобіднього дощу, і з зойками помчала в укриття, кутаючи в одяг легкі паперові крила. Метью прислуховувався до шелесту крапель і гомону дітвори, вирішуючи дилему: дати синові знати, що тато все бачив, чи ні, хай ризикує зашмарканим носом. І чи не зашкодить втручання дорослого авторитетові хлопчика серед ровесників?
«Вісім років, не маленький, сам має думати. Хай лиш спробує простудитися!»
Позиція невтручання вимагала несподіваних зусиль. Просту і інтуїтивно зрозумілу дію душа Метью відкидала, як крамольну. Він легко міг викинути все, що сталося, з голови або негайно почати читати нотації, а от при спробі проявити житейську хитрість в голову лізли рядки службових інструкцій, які радили уникати слова «не можна» і прямої участі в діях підопічних.
«Жив же я якось двадцять років без цих конспектів!!!»
Людині, яка п’ять років училася копатися в чужих душах, не треба було допомоги емпата, щоби зрозуміти — в нього проблеми. Не у підопічного чорного, який виявився непробивним, як чавунна шафа, а у його куратора. Нездатність з посмішкою спостерігати за возюканням власної дитини — це перша вісточка. Метью чітко усвідомлював, що скоро спробує командувати чаклунами, і на цьому його кар’єра в НЗАМПІС закінчиться (добре, якщо без каліцтва), бо чорні і діти — однаково Королем мічене плем’я.
«Вирішив, що ти найрозумніший? Комплексом ляльковика заразився? Забув, що життя — це щось більше, ніж твоя уява про те, як все має бути правильно? Тобі платять гроші за доброзичливість і лояльність, але не до начальства чи букви закону, а до мага, який тобі довірився. Аксель, Тангор, всі ці відчайдушні армійські специ і їх цивільні колеги… Є щось, що їм недосяжне, не дивлячись ні на яку їх силу. Ти — їхній посередник в зовнішньому світі, а не платний донощик. Отакий як зараз, коли ти в першу чергу чіпляєшся всіма силами за своє місце, ти просто жалюгідний.»
В який момент він втратив ту легкість, що супроводжувала його все життя і берегла в часи випробувань? Безжурний танурець перетворився в жовчного чиновника, зацикленого на розмірі зарплати і довжині робочого дня. Залишилося лише почати інтригувати проти начальства, і картинку буде завершено.
«Як же так вийшло? І з чого почалося?»
А же був він колись і молодим, і легковажним. Дивився замріяно на труби і щогли на горизонті, мріяв про великі міста, про блиск магії і шумні свята. А одного разу зібрав у наплечник скромні пожитки і вирушив завойовувати світ. В пошуках щастя Метью об’їздив усе Південне Узбережжя, частину північного заходу. Добрався до самого Хо-Каргу. Перепробував сотню занять і навіть мало не потрапив за ґрати через гріхи господаря, але зумів переговорити розсердженого клієнта, який через нещасливий збіг обставин виявився чорним. Тоді-то в його житті і з’явився НЗАМПІС. Пропозицію попрацювати в «нагляді» Метью прийняв без роздумів: він уже встиг зрозуміти, що замість блискучих перспектив хлопця з провінції чекає робота, робота і ще раз робота. Винятки бувають рідко і, як правило, караються кримінально. Через рік блудний танурець повернувся додому уже в ролі стажера служби підтримки. Меланхолійний і доброзичливий, Метью впливав на всіх (в тому числі, чорних магів) примирливо, за що його і цінили. Нужду і побутову невлаштованість було забуто, робота не обтяжувала, а мрії почали виповнюватися одна за одною.
«До весілля точно все було добре.»
Та і після весілля теж. Нехай колеги і дивувалися, чому він поселився з родиною в рідному Танурі, а не в Артромі чи Золотій Гавані. Гроші були, але надто вже воно йому в’їлося в кості, це приморське місто, яке ніколи не стане портом, тому що кому потрібна гавань, де сто днів на рік шторми. Спокій, безпека, відсутність змін. Та в цьому місті за сто рокі не поставили жодного нового будинку!